ЧАСТИНА 1

        Утомлений після безсонної ночі, Микита сидів за широким письмовим столом у власному кабінеті з розпочатою пляшкою віскі. Неголений, темне, майже чорне волосся скуйовджене, кола під очима. На мужньому та втомленому обличчі залишили важкий слід сум та відчай.

      Учора після кладовища Кит (давно звик до цього прізвиська) повернувся в порожню квартиру – і відчай, як ніколи, болісно накрив сповна. Настільки потужно, що єдину можливість забуття можна було знайти лиш у надмірній дозі алкоголю.

     Він відреагував на рип дверей, що відчинилися, і поглянув на відвідувача, хоча чітко пояснив, що бажає залишитися на самоті.

– Кит, може, досить пити? Учора минув рік, – понурив погляд Андрій, –  співчуваю. Але ж… цим ти її не повернеш…

–  Не повернеш, – сумно прошепотів Кит, а м’язи вилиць на виснаженому обличчі напружилися.

    Перед очима хлопця промайнули спогади про аварію. Водій легковика не впорався з обгоном – і машину занесло в кювет. Єдина пасажирка, його кохана дружина, померла в лікарні, так і не прийшовши до тями. У її речах Микита знайшов блістер без двох пігулок із сильним заспокійливим. Пригадав і те, як здивувався, що дружина приймала ліки.

    Подумки Кит знову повернувся до подій того дня. Ранком Вікторія похапцем забігла попрощатися перед відрядженням до Києва, де на неї, як дизайнера, чекала цікава пропозиція роботи.

–  Віко, ти точно не хочеш, щоб я поїхав з тобою? – Микита лагідно доторкнувся до її волосся.

–  Точно. Упораюся! Я чудово кермую, не переймайся так, – посміхнулася вона.

    Але так не хотілося її відпускати. Пригорнувся, занурив пальці у волосся, наче щось відчував, але не міг пояснити.

          Ідилію зруйнувала Лілія, подружка Вікторії, яка працює в клубі на ресепшені.

  –  Вік, поквапся! – викрикнула Ліл і знову лишила їх на самоті.

     Дружина вивільнилася з обіймів, на прощання поцілувала коханого  й вибігла з кабінету.

     Погляд Кита завмер на світлині Вікторії в рамці на столі. Він добре пам’ятав це фото і його автора. На ньому Віка з каштановим довгим волоссям, гарна, з великими світлими очима. Він заморгав, наче  зміг би цим прогнати смуток, і знову повернувся зі світу спогадів у світ живих. Туди, де її більше немає...

     Андрій терпляче чекав, коли друг, з яким він виріс і з яким тримають цей клуб, оговтається.

– Чого ти не йдеш? – знервовано запитав Кит.

– Між іншим, ми з Деном тебе чекаємо. Сьогодні конкурс, претендентки напоготові вже пів години.

  Микита перевів погляд із товариша на годинник.

– Візьміть будь-яку, я тут до чого?

– Ні-ні. Іди сам, щоб потім мізки не виносив, що лялька, яку ми обрали, рахує тільки до трьох і пише з помилками, – товариш обперся об куток шафи й склав руки перед собою.

– То не беріть чергову ляльку силіконову, – прохрипів Кит.

– Ти про силікон тільки Дену не кажи: у нього ж така вдома.

  Кит відсьорбнув із пляшки й викинув напівпорожню в кошик.

– Жуйку дай! – нарешті вимовив Микита.

     Він підвівся з крісла. Пригладив неслухняне волосся, поклав три жуйки в рот. Спробував розгладити долонею й чорний светр, який зранку натягнув нашвидкуруч. Оглянув давно не прибраний кабінет. На меблевій стінці бежевого кольору в палець пилюки, як і на письмовому столі. На коричневому дивані розкидано речі, які варто віднести додому. І навести лад. У всьому…

    У коридорі спортклубу чекало п'ятеро гарно вбраних дівчат. Вродливі, підтягнуті, із пишними формами й довгим волоссям. А ось і шоста переступила поріг і завмерла, зніяковіло почервонівши. Без макіяжу, волосся стягнуте гумкою у хвіст, одяг простий і скромний: светр та джинси. Кит за якусь коротку мить окинув дівчину пронизливим поглядом і зайшов у кімнату поряд, де й відбувався конкурс. Там вже чекав Ден, який за паспортом був таки Дмитром, але друзям дозволяв себе називати коротше. Кит далеко проходити не став. Зачинив двері, привітався за руку.

– Привіт, сумний синій Ките, твоїм виглядом можна вже дітей лякати, – нерадісно промовив Дмитро та потиснув руку.

– Ви хотіли, щоб я допоміг обрати: беріть ту, яка прийшла остання.

– Ту з хвостиком? Фу-у-у. Ні з очей, ні з плечей… Сіре мишеня,– фиркнув Андрій.

– От і супер! Може, досить вже дівок псувати? То й не доведеться щомісяця нову шукати, – відрізав Микита.

– Ха-ха! То я тепер маю на сайті знайомств реєструватися?

– Пхе! Хіба тебе заблокували? Чи адмін вирішив, що ти розсилаєш спам? Мене звуть, Андрієм. Чи не хочеш зі мною переспати, – поглузував Ден.

– Досить! Беріть останню! А я йду! – гримнув Кит.

   З легкої подачі Микити Анжела (саме так звали сіре мишеня) отримала роботу в спортклубі. Її ім’я друзі (змалечку) часто скорочували до Енжі, тож дівчина спокійно до цього ставилася й уже давно звикла.

   Сьогодні, як і завжди, додому вона не поспішала. Брела осіннім парком, вдихаючи терпкий і духмяний аромат опалого охристого листя. Огорнута спогадами, Анжела сіла на лавку, щільніше закутавшись у стареньке пальто.