Розділ 4. Сповідь

1

Один.

В душі, в безпам‘ятстві,

У серці.

Наперекір не долі, а собі - живий.

В пустому виразі обличчя,

В очах згасав повільно...

Я один.

І у ві сні... ті станції...

Без честі,

Спливав той потяг на який я лиш не вспів.

Минали люди променями сонця,

Хтось в слід кричав...

Я все лишався там один.

Навічно там!

Один!

Перон! З емоцій! Пустих обіцянок без честі!

Босоніж біг тримавши я квиток!

Все знову сам...

І я не встиг...

На той перон де вже лежали речі,

Мого життя яке забрав з собою той вагон.

І знов один.

На тій зупинці що не має часу,

І рейси не доходять вже сюди,

Під звук годин,

Шукав тепер я трасу,

Щоб в шлях мені піти лиш назавжди.

Один.

Одна година.

Перша ночі.

Я все чекаю блиски фар авто,

Давно без сил...

Куди поділась сила?!

Так хочу!

Хочу не можу я ніщо!

І я один.

У своїй душі,

Назавжди...

Це не вибір,

Життя мене веде скрізь той перон,

Хоч я один,

І речі ті чужі...

Не страшно!

Це є не вибір,

Так життя мене вело.

Згасав вогонь за хмарами у небі,

І ліхтарі згасали разом з ним у такт,

Я не «один», насправді я був «перший»,

Кого вперед постійно гонить страх.

Моя муза

Привіт, кохана моя муза,

Тебе так довго я чекав,

Ти не питай, ти краще слухай,

Ти знаєш все що я писав.

Ти окрутила всі думки,

Давала стимул лити рими,

Де ти була? Прошу, скажи,

Коли вже бачив в небі крила.

Коли червоним залило,

Усюди землю мою рідну,

Відлуння криків запекло,

В моїй душі нову погибель.

Ти десь була серед лісів,

В яких я вперше тебе бачив?

Чи серед степу навесні,

Де я просив тебе пробачить?

За ті слова, за ті пісні,

За всі ті посмішки сумні,

Ми ж все залишили весні,

Прошу скажи тепер мені...

Ось тут сідай, тут біля мене,

І посміхнись, приобійми,

Так довго я чекав на тебе,

Серед смертей, під час війни.

Ця хижа посмішка твоя!

Та що ж не так?! Ти не мовчи!

Мене вже вбила ця війна,

Ти не мовчи, ти закричи!

За те, що знову нию й нию,

За те, що біль ця без причин,

Я знаю сам цю всю провину,

Тебе благаю - не мовчи.

Не покидай мене, не йди!

Дай ще мені тобі сказати,

Навіщо йдеш? Чому? Куди?

Без тебе важко це писати!

Ти забираєш всю ту біль,

Яка все ллється разом зі словом,

Ти скажеш просто й тихо «Ні

Я лиш підказую дорогу".

Тоді веди мене, веди,

Там, де світанки наче в раю,

Ти приведи мене в світи,

В яких я ночі зустрічаю.

Ти усміхнулась… і пішла,

Поцілувавши мене в щоку,

Це мабуть є твоє прощай,

Я все чекаю тебе знову.

Мрії мої

Мрії мої, що закуті в думках,

Стиснуті шаром ілюзії скла,

Страх - теж є мрія у моїх руках,

Мрія моя - подолати той страх.

Вирвані крила у янголів вже,

Пір'я летить за подихом вітру,

Мрія крокує, чеканить набат,

Мрія чужа ще шепочіть молитву.

Опіки, шрами, порізи і біль,

Вибач, будь ласка, Янголе мій,

Я загубився десь серед мрій,

Крила твої давно без пір'їн.

Мрія моя десь в плацкарті лежить,

На боковушці посеред вагону,

Янгол до тебе ніяк не летить,

Мрія моя, той страх мій велик.

Знову і знову, до тебе пишу,

Вибач прошу - не відпущу,

Мрію на вік я собі збережу,

Янголе мій, тебе відпущу.

Сни на світанку посеред зірок,

Звуки набату від мрії несуть,

Зустрічі тої чекаю я знов,

Хочу той страх тепер повернуть.

Світанок

Мені так тихо тут,

Де ліхтарі чекають на світанки,

Так, я давно вже усе повернув,

Я чекаю тебе тут ще зранку.

Приведи мене до душі,

Зачекай, будь ласка десь поряд,

Залишись хоч на мить у моєму вірші,

Моя муза, ти біль, моя доля.

І ця біла дорога зірок,

Сьогодні яскрава так сильно,

Ми п'ємо ці фотони з дорог,

Ми п'ємо їх очима без звуку.

Про що ти думаєш коли,

Всередині мене досі війна?

Не мовчи, краще прямо лиш правду скажи,

Де весь час цей без мене була?

Мільйони нових красивих облич,

Змінити ти вкотре вже встигла,

І знову, і знову і знов яку мить,

Зупинись... ти дуже красива.

Все вітер шепоче мені по лицю,

Я знаю - то ти все цілуєш,

«І ти знаєш чудово - я це дуже ціню,