Розділ 2. Алхімія

Лист до України

Пройде ще день, пройде немов хвилина,

Пройшов вже рік, як я на цій війні,

За тебе, моя люба Україна,

Я цілий рік немов в страшному сні.

Пишу тобі, пишу до тебе, Ненька,

Ти вся в крові і в шрамах за цей рік,

Пробач мене, я зроблю все що треба,

Загоїмо всі рани через біль.

Ти сиротієш і стаєш уже вдовою,

Ти знову проводжаєш сина в вічну путь,

А інший син сміється над тобою,

Немов не бачить він усю страшну війну.

А я твій син, разом стою з братами,

Що захистять тебе від кайданів кремля,

Як козаки що ще сто літ тому стояли,

І захищали навіки твоє ім'я.

Багато зрад серед синів твоїх засіло,

Та не пробачимо ми їм усіх цих бід,

Ти помолись за нас, Кохана Україна,

За всіх синів що встали проти бід.

За тих, кого вже поховала,

За тих, кому прийдеться ще піти,

За тих, хто принесе із перемогою стяга,

Блакитних квіт і сонячних долин.

Повстань із мгли

Повстань із мгли,

Повстаньмо, Україна,

Чекає бій, немає вороття,

В сльозах, синцях.В крові вся батьківщина,

Моя згорівша в попелу земля.

Розбий фундамент навіяний чужими,

За ради тих, хто віддавав життя,

За добру волю і майбутню Україну,

Хай із народу розіллється течія.

Забудь свій страх, не треба сумніватись,

Вже стало пізно - війна прийшла у дім,

Стиснув кулак, розбий червоні маси,

Ти зможеш все, якщо б ти захотів.

Обдурені, обкрадені. Живі.

А інші за майбутнє вже в землі.

Червоно-чорні каторжні всі дні,

Повинні перемогою освятити.

За тих хто впав, за тих хто не вернеться,

Кого на віки забрала земля,

За Україну, за народ вже зупинилось серце,

Того, хто віддавав своє життя.

Лише разом, як пращури - до бою,

«Наш ворог там, але він є і тут,

Ми зможемо все, не треба все це знову,

Чужий той гніт. Кріпацтву вже табу.

Повстань із мгли,

Повстаньмо Україна,

Пора вже нам змінитися самим,

Якщо не будемо разом іти до бою,

Не буде нам ні волі, ні землі.

Лідер

Ніхто не чує, не кричить,

Ніхто не просить більше слово,

На сцені пусто котру мить,

Ніхто не йде до мікрофона.

Навколо сцени натовп, вир,

Плакати, лозунги, заряди,

А де ж подівся поводир?

Хто має натовп цей з'єднати?

Лише король, чи може цар,

В народі просто президент,

Котру годину лиш чекав,

Коли вже натовп зареве.

Народ стояв, ще мить чекав,

Ніхто на сцену не пішов,

Ніяк ніхто ще не пізнав,

Не воля треба, а король.

Що б знову хтось їм дав наказ,

Що б знову хтось відповідальний,

Народ вважає що не час,

Що б опинитися тут крайнім.

І раптом натовп заревів,

Як збожеволіли, сказились,

Усі кричать про власний світ,

Все в балаган перетворилось.

Хтось так кричав про білий світ,

Про ліберастів, геїв, лівих,

А їм у відповідь "пра мір",

За європейство і за візи.

Хтось про корупцію кричить,

Хтось про люстрацію, реформи,

Тарифи, пенсії, як жить?

Чому не діють тут закони?

Усі кричали до темна,

Ніхто нікого й не почув,

"Нам треба лідера!", ну да,

"Але не я". Не ти? Чому?

Усі так прагнули тут змін,

Всі так чекали того дня,

Їм треба цар що б їх повів,

Скидати іншого царя.

Ніхто не хоче САМ піти,

І стати прикладом для сотні,

Він почекає до тих пір,

Поки хтось інший піде з боєм.

І до темна всі розійшлись,

Чекати знову новий шанс,

І лиш на лавці ще сидів,

Із фронту втомлений солдат

Він намагався зрозуміти,

Що хочуть люди, де їх дії?

Усі так прагнучи змінити,

Не хочуть самі йти в події.

Солдат тихенько йшов в метро,

На потяг що везе до дому,

Усі чекали лиш його,

Що б він пішов до мікрофона.

Але поглянувши на них,

Він не побачив там надії,

Бо королем ставати для них,

Нема бажання, нема сили.

До усвідомлення поки,

Не дійде думка що самим,

Потрібно битися за мир,

А не чекати лідерів.

Річка

Річка попелу фальшивих думок,

Що все тліє немов би то пластик,

Вона йде за тобою вже знов,

Течія, що замінить всю радість.

Береги омиває пісок,

Поки течія зносить повільно,

Корабель той фальшивих думок,

З пасажиром давно божевільним.

Капітан вже покинув свій борт,

Залишивши свій човен стихії,

Річка воду несе до зірок,

З пасажиром що вірить богині.