Глава 8. Про свободу й поцілунки

— А нічого, що ти не працюєш вдень? — перепитує Уляна, спостерігаючи невідривно за піцою у газовій духовці. Кухонне приладдя за роки свого життя встигло покритися незмивним нагаром. Помутніле скло псує Уляні все задоволення, але дівчина все одно спостерігає за їхнім кулінарним надбанням.

— Ні, я ж працює сам на себе.

— Це, мабуть, зручно, — з часткою заздрості зітхає Уляна. Грег у відповідь тільки затискає плечима. — Та точно зручно. Це ж свобода. Вона дана не кожному.

— Не згоден. Воля є у кожного. Просто хтось не хоче брати на себе відповідальність і користуватися нею.

— А якщо волю обмежують з дитинства?

— Дитинство ж триває не вічність, — знову глухо говорить Грегор.

Вони мовчать, а на кухні чути тільки легкий тріск газу. Розриває цю тишу хлопець:

— У тебе були аб’юзерські умови зростання?

— Що? — Уля відвертається від свого заняття й широкими очима дивиться на Грегора. 

— Мені здається, що у тебе було нещасливе дитинство, — вперто повторює своє Грег.

— І з чого ти зробив ці висновки? — після павзи перепитує Уляна, тре долонями стегна, нібито приховує невпевненість у рухах.

— Якщо я скажу, що це просто моя інтуїція, буде достатньо?

— Тоді я тобі скажу, що твоя інтуїція погано працює, — відсікає Уля. — У мене було нормальне дитинство. А запитала я тебе про волю так, з цікавості.

— Брешеш же, — Грег зупиняється навпроти дівчини й дивиться у її очі. Вишневецька з задоволенням би вже відвела погляд, а той не може рухнутися з місця. Наче її очі вийшли з ладу, зламалися й забули, як рухатися. Доводиться тримати цей погляд і не відвертатися від очей Грегора. Красивих, варто відзначити. Блакитних, з маленькими цятками зеленого по краях і навколо зіниць.

— Не брешу, — затискає плечима. — Багато хто вважає мою маму дещо навіженою. Але я так не вважаю, вона має право іноді дотискати уявну палку до максимуму.

— А ти майстриня метафор, — тільки хмикає на це Грегор. — І все одно, ти себе ж не відчуваєш вільною? У тобі стоїть стоп-кран якийсь. Тут тільки треба зрозуміти, чи сама ти собі його поставила, чи його тобі штучно пересадили, як нирку.

— А ти теж не відстаєш у метафорах, — повертає йому шпильку. — Нам ще не час діставати піцу з духовки?

Грег зітхає, але тему тимчасово залишає. Уляні здається, що до питання її невпевненості, яку помітив навіть сусід за декілька днів знайомства, вони ще повернуться. А, можливо, то тільки її уява намалювала в очах Грегора обіцянку ще повернутися до розмови.

Хлопець одягає на руку смішну рукавицю в ромашки й дістає лист з духовки.

— А як зрозуміти, що вона готова? — зазирає йому через руку.

— Спробувати.

Уляна сумнівається, що італійські майстри саме так перевіряють страву на готовність. Але з Грегором не сперечається. Все одно ж це тільки їх страва. І це відчуття сумісної справи, до якої тільки вони вдвох причетні, створює табунець метеликів у животі Улі. Комахи обплітають її внутрішні органи своїми тоненькими крильцями, відгороджують її серденько.

Відчуття дівчині подобається. Щось солодке й приємне. І воно ж лякає до тремтіння у колінах. Показувати чергову слабкість перед Грегором вона не може. Намагається храбритися.

— То що, ти будеш пробувати на смак? — Грег вже відщипнув пальцями шматочок тіста з порум'янілого бортика. Він закидає його до рота й смішно кривиться від гарячої їжі.

— Ох, не хочу собі обпалити всі внутрішні органи, — пхикає Уляна. — Повірю тобі на слово.

— І дарма, — сміється разом з нею. — Але десь ти маєш рацію.

Вони запаковують піцу, знаходять старий пошматований з роками плед. Грег наполягає, щоб Уляна надягла ще одну кофту.

— Біля води завжди холодніше, — накидає черговий аргумент, оскільки число на стовпчику градусника на дівчину не справило враження.

— Гаразд. Але я не маю все одно додаткового одягу, — контратакує. Стоять вони у коридорі навпроти одне одного. Це ще не битва, але вже прелюдія до неї.

Грег закочує очі, ніби Уляна каже зовсім не очевидні речі. А за п'ять хвилин уже простягає дівчині свою толстовку з добротним шаром флісу. У цьому раунді Вишневецька точно програє. Кофту приймає й одразу під схвальним поглядом сусіда вдягає зверху на своє вбрання.

— Я б зараз не відмовився жити у горах, — зітхає Грегор, розглядаючи туманний шар над водою. Вересень цьогоріч оповитий дощами й суцільною нудьгою.

— А я там жодного разу не була, — Уля зриває грон шипшини на пошарпаному кущі. Розглядає її й навіщось кладе в кишеню. Не викидати на землю, якщо рука сама потяглася.

— Ти серйозно? — Грег навіть відвертається від свого основного заняття — облаштування їхнього містечка для пікніка. — Ти живеш у країні з декількома гірськими масивами й жодного разу на них не була?

— Уяви собі, — для самої себе несподівано огризається дівчина. — Не всі беруть ресурс з мандрів. Це по-перше. А по-друге, у мене не було на те часу.

— Агов, я не хотів тебе образити, — Грег одразу ж м’якшає. — До речі, можна вже сідати.