Глава 6. Ловля на живця

— Я от шо подумав, — голос Тимура й така фраза з його вуст не залишають Грегору жодного сумніву — надумав друг повну маячню.

— Мені страшно це вже чути. 

— Та годі тобі. Я подумав, що ну не можемо ми твого психа вивести на чисту воду просто так.

— Цікаво, як багато людей називають психіатрів психами?

— Я впевнений, шо всі. Тим паче після того, шо ми про цього покидька дізналися.

— І не посперечаєшся, — бурмоче в слухавку Грег. День у нього сьогодні завершується теж під дурними лозунгами, від яких тільки стає гірше. Навіть свіже повітря, що в маленьких дозах потрапляє через хвіртку, не рятує його запалений мозок.

Гола сусідка вранці. Її щасливе обличчя по обіду. Її ж дивні проблеми зі здоров’ям увечері. Навіщо Грегор про це все думає і прокручує в себе в голові вже сотий раз за останні дві години? Він не знаходить жодної відповіді, щоб пояснити це собі. А тим паче — пояснювати комусь ще.

Тут ще й друг, не знаючи, що в цьому багатті й так чимало дров, підкидає своїх. Ні, те, що справа заходить планомірно в глухий кут, Грегор і сам розуміє. Але ж якщо справедливість у цьому світі існує, це саме той випадок, коли їй треба з’явитися й нагадати про себе.

— У тебе є конкретні пропозиції? — перепитує Тимура, сподіваючись на свіжі ідеї.

— Чесно? Жодної адекватної.

— А неадекватної?

— Ну, є одна, — видає хлопець через секунду роздумів.

— І яка ж?

— Я думаю, що твого психа ми маємо зловити на живця. Інакше у нас нічого не вийде. Камери там не пишуть, від журналістів вони все ховають, свідків не залишають. Бляха, у них навіть у поліції все схоплено.

Тимур перелічує все те, що й так знає Грегор. Три місяці його ховання не дали жодного результату, окрім очевидного: вони спробували всі доступні методи й нічого не отримали.

— А живець — це?..

— В ідеалі — ти, — зітхає Тимур. — Ні, звісно, в ідеалі для нас — не ти, а хто-небудь, кого не шкода. Але ж я розумію, шо у тебе є пунктик щодо доброчесності та справедливості. Тоді виходить, шо все ж ідеальний живець у нашій ситуації — ти. Для них ти й головна ціль.

— І ти пропонуєш мені знову лягти до психлікарні?

— Ну тільки на цей раз трішки підготовленим, — за голосом друга Грег розуміє — той абсолютно невпевнений у своїх пропозиціях.

— Пропонуєш мені в мозок вставити чіп GPS, а в очі — камери?

— Ти там шо, грибів на природі наївся?

— Я поки не розумію твій план. У чому полягає принцип живця?

— Не знаю, можливо, ми маємо замутити якусь операцію разом з поліцією. Дійсно поставити на тебе маячок.

— Там роздягають, якщо що, — одразу ж зводить нанівець пропозицію друга.

— В труси тобі його засунемо, Грег! — не стримує емоцій Тимур.

— Гаразд-гаразд, я слухаю далі.

— Так ось, поставимо маячок, підтягнемо Толіка. Він там своїх колег налаштує на те, шо операція так-то серйозна. А поліція ж має знати, як все це робити, правильно?

— Слухай, ти серйозно думаєш, що поліції дійсно є діло до нас? Я вже пробував до них звернутися.

— І звернувся не до Толіка. Можливо, його начальнику і буде діло до нас! А ще — до купи жахливих злочинів цього психа!

— Не кричи, — бурмотить Грегор. — Голова розколюється. І цей, пробач. Я не хотів твої ідеї й тебе ображати. Ти знаєш, як сильно я тобі вдячний за допомогу. Просто дратує вся ця ситуація. Це все почалось ще наприкінці березня. Зараз у нас кінець вересня. 

— Я розумію, — пом’якшується у відповідь Тимур. — І розумію те, шо ти не можеш просто звалити й залишити цю ситуацію без покарання. Тому пропоную тобі такий варіант. Я поговорю з Толіком, він же в курсі частково. Може допомогти, якшо правильно мотивувати поліцейських.

— Ти дійсно думаєш, що ми можемо так розв’язати проблему? — зі сподіванням перепитує Сидарес, наче Тимур може надати йому хоч якісь гарантії.

— Я думаю, шо ми можемо спробувати. Тільки не просто тебе туди закинути, а з підтримкою силових структур стежити за цим, розумієш?

— Я поки мало уявляю, як взагалі ми можемо все це провернути, — Грег тре очі й натискає на очні яблука так, що перед поглядом пускаються в танець червоні хороводи.

— Так ти згодний? Я зустрінусь з Толіком з цього приводу?

Грег розуміє, що від його відповіді може або все зараз змінитися, або все остаточно заглухне. І якщо зараз він не скористається цією пропозицією, йому ніхто більше й не запропонує нічого схожого.

— Згодний.

***

— Грег? — з-за дверей він чує невпевнений голос Уляни.

— Так? 

— Я хотіла запитати, — так саме через дерев’яну перепону.

— Можливо, ти зайдеш і вже тут запитаєш.

— Ем, так, — двері скріплять, як і підлога під важкістю жіночого тіла. — Я хотіла запитати, чи немає у тебе алергії на хризантеми.