Глава 5. Оладки й психотерапія

Грег готує сніданок і постійно позіхає. Ніякий він не жайворонок. Йому б поспати довше, але багато років тому привчив себе вставати до сьомої. Прочитав це у якійсь книзі з саморозвитку. Колись він ними зачитувався, поглинаючи один витвір літературної думки за день. Ще й встигав паралельно заробити собі на їжу й відзначитися у коледжі. Там він не навчався — не бачив сенсу забивати свою голову знаннями про властивості тиньку.

Училище, яке вже тоді пристойно називали коледжем, Грег використовував тільки як інструмент. Завдяки йому хлопець зачепився у місті й міг не повертатися додому. А далі у справу вступали його хитрість, спритність і вміння своєчасно потоваришувати зі студентами й викладачами.

— Доброго ранку, — Уляна заходить на кухню в верхньому одязі, з ледь червоними щоками. На вулиці, здається, погода погана.

— Угу. А я думав, що ти вже поїхала в місто. Прокидаюсь — тебе не має.

— Я була в сусідки навпроти.

— Боже, що ти у неї забула? — Грег закидає на пательню овочі неохайними шматками.

— Нічого не забувала. Просто вийшла вранці, а вона через огорожу підглядала.

 — У її стилі. Тут вона абсолютно на рівні зі своїми внуками, — веселиться Грег і чухає живіт. Традиційно вже — у спортивних штанах без футболки. Уляна на це одразу ж звертає увагу, але сьогодні вже не соромиться, як вчора. Філософськи розсудила: його це не бентежить, то й вона не має хвилюватися.

— Та годі тобі. Непогана жінка. Дала мені домашнє молоко й варення.

— І навіщо вони тобі? Ти ж на правильному харчуванні? — підіймає брови, але всю гримасу псує черговим позіханням. Виливає до овочів ще яйця. Готувати він вміє, але багато тому приділяти часу — ні. Доводиться обходитися малою кров’ю і простими рецептами.

— Приготую оладки, — Уляна м’яко й невпевнено усміхається.

І Грег міг би у своєму стилі пожартувати щось. Без задньої думки й бажання образити дівчину. Але ж Уляна в цей момент така відкрита й добродушна, що він просто не дозволяє собі жарти. Не дає шансу навіть скепсису.

— М-м-м, то на обід очікувати вже можна? — намагається її підбадьорити. Все ж не криворука вона. Просто чомусь не пристосована до життя тут. Звісно, у місті вона може хоч кожного дня замовляти собі готові сети з ідеально вивіреними грамами й калоріями. А тут — школа виживання, як на безлюдному острові.

— Думаю, що так. За рецептом же готувати не складно? — уточнює абсолютно по-дитячому.

— Не складно. Сідай їсти, — сам накладає дівчині їжу. Уля ж поки виставляє на стіл роздобуте багатство та знімає жилетку. Її підживлює передчуття самостійного готування — він це бачить у рваних рухах і палких очах. Грегору навіть цікаво за цим спостерігати. Ще й знаючи, що це він приклав руку до її настрою.

Учора вона непогано з усім впоралась. Здається, навіть помітила в ньому авторитета. Коли він її похвалив, очі Уляни світились ледь не від щастя. Не балують цю дівчинку увагою та любов'ю. Може, тому Тимур попросив її не засмучувати? Джентльмен, бляха. Сам же сказав, що розлучився з нею некрасиво. А тепер? Намагається гріхи спокутувати?

— Тобі допомога потрібна? — перепитує про всяк випадок.

 — Ні. Я впораюсь, — рішучості в Уляни багато. Ніби вона зараз розв’яже проблему голоду країн третього світу, а не приготує оладки. Грег тільки киває, не бажаючи хвилювати дівчину.

— Тоді я у себе.

Йде до кімнати, повторює свою робочу рутину. Хвіртку відчинив, ноутбук запустив, навушники під’єднав. З музикою йому працювати зазвичай зручніше. І тільки після цього пробігається поглядом по кімнаті. Відзначає, що час закинути речі в дивну старезну пральну машину. Цей процес Грегору настільки не подобався, що хлопець намагався його мінімізувати в житті. Коли очі чіпляються за чужий ноутбук, зітхає. Ще ж учора збирався його віддати й забув.

У своєму житті він колись на початку тільки й заробляв лагодженням будь-якої техніки. У гуртожитку з клієнтами проблем не було. З ноутбуком Уляни довелося повозитись: руки вже давним-давно все забули. 

Несе гаджет Уляні. Між її кімнатою і коридором двері споконвічно не водилися. Їх функцію успішно виконувала чорна шторка, що від старості й пилу втратила насиченість. Її теж можна закинути в пральну машинку. Це Грег відзначає десь на   периферії мозку, дивуючись, яким хазяйновитим він став.

— Уляно, я… — ввійшовши до кімнати, замовкає. Перед ним стоїть майже повністю гола дівчина. Якоїсь миті їй вистачило, аби прикрити груди футболкою, притиснувши ту до тіла. А Сидарес забуває, що за канонами етикету він би мав і відвернутися.

— Кхм, ти щось хотів? — навіть у цій ситуації не кричить на нього, щоб вийшов. Хоча Грегор бачить — вона зараз згорить від стида. У її зону комфорту до цього не заходили чужі хлопці, які б дивилися на її груди. Це Грег також розуміє. 

— А, так, — і сам розгубився з несподіванки. — Я тобі твій ноутбук приніс. Не топи його більше.

Ставить на край ліжка прилад і виходить. Потім повертається, але шторки не рухає. Через них бачить досі напружений силует дівчини.

— Пробач, я більше не буду заходити без стуку.

— Угу, по шторці постукай, — нервово жартує.