Глава 4. Батьки й героїновий шик

Парадоксально, що вранці світ здається привітнішим до тебе. Навіть якщо ти не виспався. Навіть якщо тобі довелось спати на корявому ліжку. Навіть якщо у тебе затекла спина.

Господарювати на кухні Уляна не наважується. І через те, що вона банально нічого не вміє, і через те, що власних продуктів не взяла. Тільки заварює собі чай. Вона не знає, о которій має звичку прокидатися Грег, а будити його зовсім не хочеться.

Уля п’є чай, приймає таблетку, вмикає ноутбук. І тільки тоді згадує — вона ж його гарненько залила рідиною. А потім, нормально не просушивши, закинула в рюкзак. Беззвучно стогне, закинувши голову до гори й заплющивши очі до червоних цяток перед зіницями.

— Виєш на луну? — Грег з’являється на кухні, сонний і скуйовджений. З одягу на ньому — шкарпетки й спортивні штани, що непристойно низько осідають на стегнах, оголивши кісточки тазу. Уля одразу ж ховає очі.

— Майже. Доброго ранку.

— Угу. І тобі того ж. На сніданок розраховувати також не слід? — позіхає.

— Я не стала господарювати на кухні.

— Ще скажи, що природна сором’язливість — єдина на то причина, — хмикає Грег. А потім, наче згадавши щось, перемикається: — Гаразд, перепрошую. Ти взагалі чим снідаєш?

— По-різному буває. Частіше бутербродами.

— О, цього добра у нас валом, — Грег дістає з холодильника ковбасу з сиром. І, зловивши здивований погляд Уляни на їхню провізію, черговий раз хмикає: — Тільки не кажи, що ти снідаєш брускетами з червоною рибою, руколою і яйцями пашот?

— Ні, не тільки ними. Але, — Уляна смикає плечем, — загалом ти маєш рацію.

— Тоді перепрошую, такими багатствами не володію. Мій варіант підійде?

Уля сором’язливо киває. Вона не може відмовитися від того, що їй так безкорисливо пропонують. Будемо відвертими, якби їй Грег запропонував переписати на нього квартиру, вона точно так би погодилася.

Снідають вони майже мовчки. Уляна хоч і не інтровертка за своєю природою, завжди ніяковіє перед новими людьми. Вона б зараз із більшим задоволенням спостерігала б за процесом наклеювання шпалер, а не сиділа б на кухні з незнайомим хлопцем і не їла б ці шкідливі бутерброди. Дівчина для себе вирішує, що одна порція ковбаси не вплине на її життя.

— А ти ким працюєш? — розриває хоч якось тишу, вона гнітить Уляну.

— Програміст.

— Оу, то ти шариш у комп’ютерах.

— Ну типу того. А ти?

— Аудиторка.

— Оу, то ти шариш у грошах.

— Ну типу того, — повертає йому всі фрази.

Грег усміхається. На цьому розмова становиться у глухий кут. Уляна ніяково повертає усмішку й миє посуд. З цим впоратися вона може. І правильно буде хоч якось віддячити хлопцю.

— А ти взагалі надовго тут? — перепитує Грег, коли Уляна вже уходить з кухні.

— На тиждень. Я вже набридла тобі?

— Ні, думаю, на скільки нам їжі вистачить.

— Я поверну за неї гроші, — одразу ж говорить.

Погляд Грега говорить за нього: він не збирається брати гроші за їжу.

***

Уля виходить на прогулянку. Коли Марина пропонувала їй переїхати на дачу, розповідала про всі гаразди й красоти місцевості. Це не було вирішальним, але точно додавало Улі мотивації.

У вуха — навушники. На плечі — додаткову кофту. В ідеалі б на ноги треба галоші. Цього атрибуту бездоріжжя й городів Уляна не знайшла. Просити у Грега теж не наважилась. Та й навряд чи хлопець тут бігав у погану погоду калюжами. Довелось пожертвувати власними кросівками.

По картах в інтернеті змогла ледве визначитися, в якому боці знаходиться річка. Зв’язок тут хоч і зробили, але про GPS ця місцевість чула тільки віддалено.

Уля бреде до води, ловлячи насолоду. Природа напоює. Свіже повітря без домішок спаленого бензину, жовте листя на напівоблисілих деревах і стійкий запах безтурботності. Навряд чи жителі села відчувають те саме, стомлені постійними зобов'язаннями перед господарством. А ось із міста приїхати та скуштувати життя у її оголеному вигляді тут, на природі, — трошки збочена, але втіха.

Дівчина знаходить річку. На практиці це було не складно — іди прямо й іди. Поруч з водою відчувалась рука людини. Декілька збитих на швидку руку дерев'яних лавок доповнюють витоптаний берег. Уля плюхається прямо на облізлі дошки й дивиться на воду.

У вухах — французька співачка. У голові — умиротворення. Дівчина ще годину тому думала над тим, щоб повернутися до квартири подруги. А зараз їй заворожила природа настільки, що й не хочеться нікуди їхати.

Завжди, коли є гармонія, знайдуться і люди, які її з радістю зруйнують.

— Слухаю, тато, — Уляна приймає виклик майже одразу. Як сильно їй не хотілося б руйнувати свою мить спокою, а все одно відповідає. Не любить змушувати когось чекати. 

— Привіт, — батько з нею завжди делікатний і невпевнений. — Мама сказала, що ти пішла з дому.

— Не пішла, а тимчасово з’їхала.