Глава 3. Син маминої подруги

Зайвий раз Уляна намагається не рухатися. Інакше це жахливе ліжко видає звуки, наче вона його ґвалтує. Дівчина заплющує очі й закочує зіниці під лоб. Кажуть, що так можна швидше заснути. Брешуть, мабуть. Їй не допомагає. Чи то виною все денний сон, що зрубав її одразу, тільки-но голова торкнулась подушки. Навіть забула про той клятий обігрівач, що спочатку й не грів нічого, окрім надій Улі на швидке сушіння волосся.

Грег мав рацію: волосся треба сушити. І Уляна це гарно знала. Всі поради лікарів тільки того й стосувалися: тримай голову в балансі, не переохолоджуй, не перегрівай. А вона — ну точно безпорадна — спочатку промочила волосся під дощем, потім його ж перегріла, поки спала.

Знала б матір, як Уля сьогодні безвідповідально поставилась до свого здоров’я!

Тілом пробігає тремтіння від спогадів про матір. Так, що ліжко жалібно рипить під її маленькою вагою.

Уляна прокручує у голові вчорашній день. Це ж він привів її до сьогоднішнього? Абсолютно безглуздого, якщо аналізувати його вже ввечері. Можна було й половину не робити з того, що було зроблено вчора. Так ні. В Уляну ніби вселився хтось із потойбічного світу, жорсткий і норовливий. Хтось, хто замінив дівчині хребет, якого в неї зроду не було.

***

— І я в результаті — якийсь син маминої подруги. Розумієте? — дівчина на емоціях змахує рукою і збиває чашку зі столу. Краплі потрапляють одразу ж на ноутбук і підлогу, просочуючись між швами ламінату. Разом з цим з очей плескають сльози. Уляна скочує на ноги й трусить спочатку техніку, сподіваючись, що вода не встигла нашкодити.

— Уляно, у вас все гаразд? — обережно питає голос з ноутбука. Дівчина одразу ж ставить техніку на рівну поверхню. Це ж треба, влаштувала психологині там американські гірки на камері.

— Так, пробачте. Я чай розлила.

— За що ти перепрошуєш? — м’яко цікавиться жінка. Лагідний голос співрозмовниці одразу ж витягує з Уляни все бажання виправдатися.

— Перепрошую, — ще раз бурмоче дівчина. Вже — за своє бажання перепрошувати. — Наскільки абсурдно просити вибачення за те, що я прошу вибачення?

— Уляно, послухайте, — жінка на екрані закушую губу, так вихоплюючи собі трішки часу, й підбирає слова, проганяє їх, наче на ситі. — Спочатку скажіть, чи все там гаразд з вашою технікою?

— Так, здається, — Уля опускає очі. Вона не хотіла так знеславитися вже на першому ж сеансі у психолога. А все вийшло як завжди.

Дівчина прийшла з запитом, що вже сформувала у себе  в голові. Наче домашнє завдання готувала, щоб одразу вивалити свою проблему скоромовкою, як це роблять п’ятикласники, визубрюючи вірш на пам’ять. 

«Я та сама дитина, яку недбайливі батьки могли б поставити своїм дітлахам у приклад. І сказати, що ось у Лізавети дитина набагато краще: розумниця, відмінниця, спортсменка. Той факт, що я — абсолютна невдаха, залишається поза цими одами. І я в результаті — якийсь син маминої подруги». 

— Тоді, пропоную нам трішки подумати над схемою психотерапії. Я зрозуміла запит, — жінка залишає за собою тенденцію розмовляти тихо й спокійно. Уляну, не звиклу до таких розмов, це дивує.

Сеанс психотерапії завершується рівно за п’ять хвилин до того, як на порозі квартири з’являється матір. Чотири хвилини з них Уляна витрачає на те, щоб відмити залишки чаю зі столу та підлоги. Хвилину — на помолитися, щоб вода не пошкодила підлогове покриття. Збутку з того буде багато, а з грошима туго.

— Ну як ти, донечко? — матір за звичкою заходить у кімнату, цілує доньку в маківку та проходиться поглядом по кімнаті. — Ти що, підлогу мила?

— Угу, — киває дівчина. Не говорити ж, що вона черговий раз напартачила.

— Гаразд, ти будеш їсти?

— Можна, — знову киває на знак згоди. Уляна взагалі звикла не сперечатися з мамою. Кожна їх розмова може звернути на слизьку стежку, що приведе в драматичний спектакль одного героя. Матір буде заламувати руки, страждати й плакати. І все говорити, що Уляна себе заганяє в труну, наплювавши на близьких.

Свої дії Уля не розцінювала як прямий шлях до труни. Тим більше — вона робила все, щоб піти найдальшою стежкою, якщо вже ту труну ніяк не обійти.

Момент, коли настрій матері змінюється, Уляна відчуває буквально кожним своїм нейроном. Усі її клітини в ту мить напружились, щоб стиснутися до мінімальних розмірів.

— Уляно, ти що, пропускаєш ліки? — голос жінки лагідний, але Уляна розуміє вже, що може за цим слідувати. Матір не завжди себе контролює. І дівчина не може її ні в чому звинувачувати. Те, через що довелось свого часу пройти Лізаветі Вишневецькій, не побажаєш в істериці й ворогу.

— Ні, з чого ти взяла?

— Чому блістер повний?

— Та бути такого не може, — дівчина знизує плечима. — У мене ж нагадування на телефоні, пам’ятаєш?

— Уляно, не бреши мені, — в голосі матері вже осідають істеричні нотки. 

— Мамо, ти чого? Я тобі чесно кажу.

— А це що? — трусить перед собою дійсно заповненим блістером з пігулками. — Тобі що, наплювати на власне здоров’я?! Тоді подумай про мене! Про батька свого непутящого, про нього хоча б подумай!