Погляд одразу зачепився за жіночу білизну. Не те щоб Грегор себе вважав збоченцем. І не те щоб він був фетишистом. Цієї білизни всього-на-всього не було тут ще годин п’ять тому. І вона не могла тут з’явитися за цей час.
На товстій мотузці, яку він сам прив'язував у саду між двох яблунь, висить комплект білизни. Такого у Грегора не водилось. Хлопець скидає з плечей важкий рюкзак, забитий продуктами, і опирає його на бордюр.
Підходить ближче до мотузки. Ну, і що йому дає ця інформація? Тільки те, що володарка цього комплекту — доволі струнка дівчина. А смак у неї сумнівний: Грегор і уявити не міг, хто в здоровому глузді міг би носити таку відверту білизну без приводу. А те, що ця білизна висіла в його дворі та ще п'ять годин тому, коли він закривав за собою хвіртку, ніяким «приводом» тут і не пахло, ставало дедалі дивовижнішим.
— Агов! Що ви тут робите? — войовничий голос лунає з веранди. Жіночий. На нього Грегор обертається, зірвавши з прищіпки білизну
— Твоє? — підіймає догори руку, тримаючи труси, наче стяг.
— Що ви тут робите? — повторює питання дівчина, намагається бути сміливою.
Погляд Грегора швидко оцінює картинку, що бачить. Дівчина симпатична, але буквально за кілька годин у його будинку вона просочилась сільською атмосферою. Одягнена в незрозумілі ганчірки. Під таким одягом неможливо носити таку білизну. Це Грег вважає аксіомою.
А дівчина тільки голосом може керувати. Той вже двічі пролунав погрозливо й рішуче. Грегу навіть з відстані в декілька метрів помітно, як побіліли її пальці, впившись у дерев’яну основу веранди.
— Я тут живу, — каже безапеляційно, аби нікому не хотілося б з ним посперечатися. — А що ти тут робиш?
— Як живете? — войовничість дівчини ледь сповзає. А її місце стрімко займає розпач. — Це ж будинок Гончаренків?
— Їхній, — киває на знак згоди. Повертає білизну назад, щоправда, вішає її вже не так обережно, як було у первозданному вигляді. Забирає рюкзак і йде до будинку.
— Тоді я нічого не розумію!
— О Господи, проблем мені не вистачало, — хлопець закочує очі під лоба. Рівняється з дівчиною й розглядає її детальніше. Зір, посаджений за п’ять років роботи, не дав йому вдивитися в обличчя здалеку.
Шоколадне волосся, зав’язане у дивний пучок на голові, так і норовить випасти. А у блакитних очах досі він бачить страх. І правильно, нічого в чужі будинки вламуватись. Цікаво, а у неї ластовиння насправді так багато? Чи ця пігментація на емоціях з'явилася?
— Куди ви йдете? — його за рукав широкої толстовки одразу ж хапають жіночі пальці з трохи відрослим чорним лаком на нігтях.
— У будинок. Це ж очевидно. Може, там вже розв’яжемо квартирне питання? Якщо ти не помітила, через хвилину, а то й менше, ливане. Туча вже над нами.
Природа хоч і славиться своєю непередбачуваністю, цього разу благоволить хлопцю. Одразу ж над ними стукає дощ по шиферу, а через дірку від цвяха особливо спритна крапля падає прямо на ніс дівчині.
— Бляха, — гостя одразу ж зривається з місця. До тієї самої білизни на мотузці. Босоніж. Вийшла з будинку, судячи з усього, без взуття, не спромігшись його чи то віднайти, чи то взяти своє. З цим хлопцю тільки доведеться розібратися.
Грегор хитає головою. Скільки ж коштують ті труси, що заради них можна голими ногами прохолодною вересневою землею пробігтися? Хлопець навіть струшує плечима від холоднечі, коли дивиться, як дощ за частку секунди перетворюється на огидну зливу. І його нова знайома незнайомка промокає, не встигнувши добігти метра до укриття.
— Мда, — кривить обличчя, знову біжить поглядом по дівчині. З її волосся й одягу збігає ріками вода. Перед тим, як зайти в коридор, кидає: — У будинок в такому не заходь. Не варто мені мою підлогу псувати.
— Агов, у мене всі речі в будинку, — кидає йому навздогін. А сама намагається віджати теплий до цього худі.
— Нічого не знаю! — доноситься з глибини будинку. Грегор доходить до середини кухні й помічає тут ще один рюкзак, схожий на його.
Ну справді ж краще не заходити їй мокрій сюди? Він так-то вранці мив підлогу, скрутившись у три погибелі. Хапає її рюкзак і несе на вулицю.
— Мені що, тут перевдягатися?
— Я ж сказав, що не в будинку, — знизує плечима. — Я вже уходжу й не підглядаю. А сусідські діти — не така прям серйозна авдиторія.
— Які ще діти?
— Там ось, — тиче пальцем на сусідську огорожу, — підлітки мають звичку підглядати. Але зараз дощ, нікому на паркані навіть заради видовиська не захочеться сидіти.
Грегор насправді уходить. Він що, не бачив жіночого оголеного тіла? Бачив. Давно, пів року тому, мабуть, але ж бачив.
Розбирає продукти, якими закупився в місті. Доводилось іноді робити такі вилазки. Ще трохи, й можна буде це без маски робити. Грег кожен раз, чіпляючи за вуха медичну маску, дякував китайцям і вірусу. Та він міг подякувати кому завгодно — навіть теоріям змов і спецслужбам. Ця маска — винахід для того, хто ховається. Жив би він за інших умов, довелося б шукати більш витончені способи маскування. А так достатньо кепки на голову й маски на обличчя. Головне — ніхто й не звертає на нього уваги.
#416 в Сучасна проза
#2521 в Любовні романи
#589 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 17.11.2023