Глава 20. За дверима

Після зникнення Тіней у залі настала неприродна тиша. Рорі все ще тримала Наоліна за руку. Ніхто з них не поспішав відпускати. Навколо повільно згасали останні темні сліди, залишені Тінями. Чорна вода розчинялася в прозорій, ніби нічого й не сталося. Але Рорі знала — сталося. Щось змінилося. Між ними. У ній. І, здається, в ньому теж.

— Ти чуєш їх? — тихо запитав Наолін.

Рорі похитала головою.

— Ні.

— Добре.

Вона подивилася на нього.

— А ти?

— Ні.

— Тоді чому вони пішли?

Наолін перевів погляд на її долоню. Мітка більше не світилася.

— Бо отримали те, що хотіли.

— Що саме?

Він подивився їй просто в очі.

— Тебе.

Рорі насупилася.

— Я нікуди не збираюся.

— Я знаю.

Він підняв їхні переплетені руки.

— Але вони тепер знають, що ти не сама.

Рорі відчула дивне тепло.

— Це їх налякало?

— Можливо.

— Тіней?

— Не смійся.

— Я не сміюся.

— Тоді не дивись на мене так.

— Як?

Наолін ледь усміхнувся.

— Наче тобі подобається, коли я тебе тримаю.

Рорі подивилася на їхні руки.

— Можливо, подобається.

Його усмішка зникла. Не тому, що він був незадоволений. Навпаки. Він дивився на неї так, що в Рорі перехопило подих.

— Ти навіть не уявляєш, що робиш зі мною.

— Можеш пояснити.

— Не тут.

Він потягнув її за руку.

***

Вони повернулися до його кімнати. Наолін зачинив двері. Рорі сперлася на них спиною.

— Отже?

Він стояв навпроти.

— Отже що?

— Ти сказав «не тут».

— Я передумав.

— Наоліне.

— Рорі.

Вона закотила очі.

— Ти неймовірний.

— Мені часто це говорять.

— Не в хорошому сенсі.

— Я здогадався.

Вона засміялася. І цей сміх раптом змінив усе. Наолін перестав усміхатися. Він просто дивився на неї. Рорі теж. Тиша стала густою. Вона зробила крок вперед.

— Ти пам'ятаєш, що сталося біля дверей?

— Пам'ятаю.

— Ти збирався мене поцілувати?

Наолін не відповів. Рорі підняла брову.

— Це «так»?

— Це дуже очевидне «так».

Її серце забилося швидше.

— Тоді чому не поцілував?

— Нас перервав напад.

— А зараз?

Він зробив крок до неї.

— Зараз ніхто не перериває.

— Поки що.

Наолін усміхнувся.

— Ти завжди так провокуєш людей?

— Тільки тих, кого не боюся.

Його погляд потемнів.

— А мене не боїшся?

Рорі похитала головою.

— Ні.

— Даремно.

— Можливо.

Він підійшов зовсім близько. Рука Наоліна ковзнула до її талії.

— Остання можливість відступити.

Рорі подивилася йому в очі.

— Не дочекаєшся.

Цього разу він не відповів. Просто нахилився. Їхні губи зустрілися. Спочатку дуже обережно. Наче обоє перевіряли, чи справді це відбувається. А потім Наолін притягнув її ближче. Поцілунок став глибшим, але все ще залишався ніжним — без поспіху, без боротьби. Рорі поклала руки йому на плечі. Його пальці сильніше стиснули її талію. Коли вони нарешті відсторонилися, обоє кілька секунд просто мовчали.

— Ну, — прошепотіла Рорі, намагаючись приховати усмішку, — не так уже й страшно.

Наолін тихо засміявся.

— Ти спеціально це робиш.

— Що?

— Намагаєшся змусити мене втратити контроль.

— Виходить?

Він подивився на неї.

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

Рорі усміхнулася. А потім мітка на її долоні спалахнула. Обидва завмерли.

— Знову? — з відчаєм прошепотіла вона.

Наолін одразу став серйозним.

— Не рухайся.

— Я вже чула це.

— Цього разу серйозно.

Вона підняла руку. Світло від мітки стало настільки яскравим, що заповнило кімнату. І в ту ж секунду весь палац здригнувся. Наолін схопив її за руку.

— Вони відкрилися.

— Що?

— Двері.

Вони вибігли з кімнати.

***

До нижнього рівня палацу вони дісталися майже миттєво. Цього разу двері були іншими. Чорна поверхня більше не була гладкою. Вона розкололася навпіл. Між двома половинами клубочилася темрява. А срібні ланцюги один за одним падали вниз.

— Не підходь, — сказав Наолін.

Рорі подивилася на нього.

— Ти справді думаєш, що після всього цього я залишуся тут?

— Так.

— Наоліне.

— Рорі.

Вона усміхнулася.

— Ти вже знаєш, що це не працює.

Він заплющив очі.

— Я ненавиджу, коли ти права.

— Звикай.

Вони попливли вперед. Коли Рорі наблизилася до дверей, мітка спалахнула. Темрява за ними здригнулася. А потім... відступила. Перед ними відкрився простір. Не порожнеча. Не печера. Місто. Величезне. Темне. Неможливо старе. Будинки височіли серед води, вкриті чорними водоростями. Вулиці світилися слабким синім світлом. Рорі дивилася, не вірячи власним очам.

— Це...

— Неможливо, — прошепотів Наолін.

— Ти знаєш це місце?

— Ні.

Він повільно поплив уперед. Рорі рушила за ним. І тоді в одному з будинків засвітилося вікно. Потім друге. Третє. Десятки. Наче місто прокидалося.

— Наоліне...

Він не відповідав. Бо попереду, на площі, стояла постать. Жінка. З довгим темним волоссям. У старому одязі русалів. Вона була бліда. Майже прозора. Але жива. Рорі відчула, як рука Наоліна раптом здригнулася.

— Ні...

Жінка підняла голову. Її очі зустрілися з його.

— Наоліне.

Він перестав рухатися.

— Це неможливо.

Жінка усміхнулася.

— Ти дуже довго мене шукав.

Рорі подивилася на нього.

— Це вона?

Наолін не відповів. Він просто дивився. На свою сестру. На ту, яку вважав мертвою. Жінка перевела погляд на Рорі. Її усмішка зникла.