Глава 4. Те, чого не повинно бути

Рорі пролежала на пірсі ще хвилин двадцять, перш ніж змусила себе підвестися. Небо вже остаточно потемніло. Над островом одна за одною запалювалися зорі, а місяць тонкою сріблястою смугою зависав над горизонтом. Океан перед нею здавався абсолютно спокійним. Занадто спокійним. Рорі піднялася, забрала камеру і повільно попрямувала до будинку. Вона мала бути втомленою. Після багатогодинного занурення, стресу, аварійної ситуації та підйому на поверхню нормальна людина вже давно лежала б у ліжку.

Але Рорі була не нормальною людиною. Вона була дослідницею. А дослідники не могли просто побачити щось неможливе, записати це в папку і піти спати. Ноутбук загорівся майже одразу. Рорі вставила карту пам'яті й відкрила останній запис. На екрані з'явилася темна вода. Вона перемотала вперед. П'ятдесят метрів. Шістдесят. Сімдесят.

Рорі зупинила відео. На екрані застигла тінь. Вона збільшила зображення. Сріблясті очі. Обличчя. Плечі. І хвіст.

— Ти справжній...

Вона сама не помітила, як усміхнулася. Перемотала трохи назад. Наолін з'явився в кадрі ще раз. Рорі дивилася на нього кілька секунд, а потім відкрила новий документ.
Невідомий морський вид. Вона надрукувала перший рядок. Потім стерла. Написала: Гуманоїдна морська істота. Знову стерла.

— Русал, — пробурмотіла вона.

Цього разу залишила. Пальці зависли над клавіатурою. Стать: чоловіча. Орієнтовний зріст: понад 190 см. Температура шкіри: нижча за людську. Очі: сріблясті, висока реакція на світло. Дихання: невідомо. Можливі здібності: невідомо.

Рорі зупинилася. Вона згадала синє світло під його шкірою. Те, як він просто торкнувся панелі — і несправність зникла. Дівчина повільно додала: Можливий біоелектричний або інший невідомий механізм взаємодії з технікою. Потім задумалась.

— Або магія. - Вона фиркнула. — Ні. Я ж не ідіотка.

Але посмішка зникла майже одразу. Рорі подивилася на годинник. 01:17. Вона закрила ноутбук. П'ять хвилин потому знову його відкрила. Ще через десять — знову закрила. Зрештою дівчина здалася.

— Чорт із ним.

Вона натягнула худі й вийшла надвір. Повітря було прохолодним. Острів спав. Генератор працював десь за будинком, рівномірно гудів, а з берега долинав тихий шум хвиль. Рорі підійшла до пірсу. Сіла на край. Опустила ноги у воду. Вона навіть не знала, навіщо прийшла сюди. Можливо, хотіла переконатися, що все це їй не наснилося. А можливо...
Дівчина не встигла закінчити думку. Вода під пірсом ворухнулася. Рорі завмерла. Спочатку вона подумала, що це просто хвиля. Потім побачила руку. Бліді пальці повільно вчепилися в край дерев'яного пірсу. Рорі різко підвелася.

— Наолін?

Вода розійшлася. Він піднявся майже безшумно. Його темне волосся було мокрим і спадало на плечі. Сріблясті очі відбивали місячне світло. Рорі кілька секунд просто дивилася на нього.

— Ти що тут робиш?

— Ти теж тут.

— Я живу тут.

— Це не відповідь. - Рорі примружилась. — Ти щойно пожартував?

— Ні. - Кутик його губ ледь помітно смикнувся.

— Шкода.

Наолін поклав руки на край пірсу й підтягнувся вище. Його хвіст залишався у воді. Рорі автоматично зробила крок назад. Він це помітив.

— Ти боїшся мене?

— Ні.

— Брешеш.

— Я просто обережна.

— Це майже те саме.

— Ти прийшов мене вбити? - Рорі схрестила руки на грудях.

Наолін подивився на неї так, ніби питання було безглуздим.

— Якби хотів, ти б не прокинулась після першої зустрічі.

Рорі ковтнула.

— Справедливо.

Кілька секунд вони мовчали.

— Ти записувала мене? - Наолін подивився на камеру, яку вона тримала в руці.

— Ні. - Рорі відразу сховала її за спину.

— Рорі. - Він підняв брову.

— Добре. Так.

— Я просив не повертатися.

— Я не поверталася.

— Ти зараз сидиш над водою.

— Це мій пірс.

Наолін довго дивився на неї.

— Ти завжди така?

— Яка?

— Вперта.

Рорі усміхнулася.

— Зазвичай ще гірша.

Він тихо видихнув, майже як сміх. А потім його обличчя знову стало серйозним.

— Ти не повинна більше занурюватися.

— Чому? - Усмішка зникла з обличчя Рорі.

— Тому що вони вже знають про тебе.

— Хто?

Наолін мовчав.

— Наолін.

Він підняв на неї погляд.

— Ті, хто бачив тебе сьогодні.

— Русали?

— Не всі.

— А хто ще? - Рорі нахмурилася.

Наолін нічого не відповів. Замість цього він подивився на океан. Його пальці сильніше стиснули край пірсу.

— Ти думаєш, що знайшла нас.

Рорі мовчала.

— Насправді, — продовжив він, — це ми знайшли тебе.

— Що це означає? - Дівчина відчула, як по спині пробіг холод.

— Твій острів уже не такий порожній, як ти думаєш. - Наолін повільно перевів погляд на неї.

Рорі озирнулася. Темні дерева. Невеликий будинок. Порожній берег. Нічого.

— Про що ти?

— Подивись праворуч.

Рорі повільно повернула голову. Спочатку вона нічого не побачила. Потім між деревами щось блиснуло. Світло. Маленьке. Червоне. Рорі завмерла.

— Це мій радар.

Наолін кивнув.

— Ні.

Вона подивилася на нього.

— Що?

— Це не твій радар.

Рорі знову перевела погляд на темряву. Червона точка зникла. А потім з'явилася знову. Ближче.

— Зайди всередину. - Наолін різко піднявся.

— Що відбувається?

— Зараз. - У його голосі більше не було спокою.

Рорі вперше побачила в його очах щось схоже на страх. І це налякало її значно сильніше, ніж самі русали.

— Наолін...

— Не дивись у воду. - Він подивився на неї.

— Чому? - Рорі застигла.

— Бо цього разу вони прийшли не за мною. – Але Наолін уже спускався у воду.