Глава 53

Цього разу, коли вони прийшли на галявину, де зазвичай з’являлася лісова відьма, вона вже на них чекала, стоячи коло дерева та тримаючи в руках свою чарівну дерев’яну палицю. Жіночка поступово обдивлялася всіх уважним поглядом, але зупинитися вирішила на Еріці:

- Вилікувала таки його душу? – Рута хитро усміхнулася, пронизуючи своїми горіховими очима.

Безіменний одразу спантеличено зиркнув на Еріку, його брови вмить злетіли, бо за виразом її обличчя він зрозумів, жінка знає, що має на увазі лісова відьма.

- Здається, я трохи невірно уявляла собі це лікування. – Вона знизала плечима та неспішно видихнула.

- О, люба, найкращі ліки для душі – то любов. Щира чиста любов. І вона у вас є.

Еріка усміхнулася у відповідь та кивнула, в серці зарухалося приємне тепло. Так, вона неодноразово замислювалася про ці слова відьми, але гадала, що вони якось стосуються призначення Безіменного, та мова насправді завжди йшла про їхні почуття. Судмедекспертка не промовила цього вголос, але в думках промайнуло, що і її душа вилікувалася теж, поки вона, виявляється, лікувала душу чоловіка.

Рута простягнула назустріч руку:

- Камінь.

Аріадна здригнулася від несподіванки, а потім дістала червоний камінь з внутрішньої кишені куртки, підійшла та вклала його відьмі в долоню. Горіхові очі враз спалахнули:

- Коли вийдете з лісу, він вже буде у вас.

- Руто, можна запитати дещо? – Еріка зробила декілька кроків вперед, переймаючись через те, що лісова відьма може будь-якої миті зникнути. Жіночка ненадовго замислилася, а потім перевела на неї таємничий погляд:

- Вражає, що ти про це здогадалася. Недарма я все ж повірила в тебе. – Вона загадково засміялася. – Так, Еріко, я навмисно відіслала вас з Аларом до Рудих, адже потрібний вам барвінок звичайно в мене був. Тому я написала на папері прадавньою мовою перевертнів, аби вони дали вам рослину, пояснюючи, що це необхідно для захисту «Кола долі». Так ви отримали провідника, бо майбутнє показало мені вас у примарному місті. А ще...

- ...а ще для того, аби мене перетворили на перевертня. – Еріка закінчила за відьму, доки в інших, особливо у Безіменного, збільшувались очі. – То Іриней не збрехав? Своїм підступним вчинком він дійсно врятував мені життя?

Рута задоволено помотала головою:

- Повторюсь, недарма я все ж повірила в тебе. Але на всі питання не   відповідатиму. – Очі лісової відьми палали таємним вогнем, від якого мурахи бігали шкірою. – Ти дізнаєшся незабаром те, що треба. Але не хвилюйся, у Рудих є ще чотири доби, щоб прибрати з тебе ген перевертня. До речі, про перевертнів. – Рута завела вказівний палець в повітря, ніби вчителька, яка хоче, аби учні звернули на щось особливу увагу. – Іриней – потрібен нашій реальності. У майбутньому. Йому доведеться зіткнутися з дечим, набагато небезпечнішим за вашого ворога. Тому годі на нього сердитися, просто пам’ятайте, що він – важливий, – і несподівано перевела погляд на Аріадну, – особливо для тебе.

Здається, цієї миті, роти порозтулялися у всіх, а найширше – у вартової.  

- Та щось забалакалася я з вами. – Перш ніж Аріадна встигла хоч слово промовити, лісова відьма дала зрозуміти, що на цьому їхня розмова    закінчилася. – До того ж вам час вирушати до «Кола долі», поки ти, Еріко, ще не почала остаточно перетворюватися. Чим більше минатиме часу, тим дужче медальйон нагріватиметься, тож не зволікай. І ще, – Рута знову дивилася на жінку звичайним людськими очима, без читання думок, як газети увечері, – там ти нарешті знайдеш відповідь, яку довго шукаєш. – Лісова відьма підморгнула та за мить розчинилася в повітрі. Всі продовжували стояти мовчки, чутно було тільки їхні нерівні дихання, бо почувалася четвірка досить спантеличено.

- Гаразд, ходімо. Рута має рацію, нам треба вирушати до «Кола долі». – Еріка видихнула та повернула в бік стежки. Інші теж, оговтуючись, поступово попрямували слідом за нею.

- Сподіваюся, твоя автівка, брате, там, де ми її сховали. – Аріадні вистачило сюрпризів на сьогодні, інших вона точно не хотіла.

- Я теж на це сподіваюся.

Мандрівникам пощастило, автівка Алара дійсно знаходилася в схованці, яку чоловік з вартовою швиденько організували перед подорожжю до примарного міста. Лісова відьма не збрехала, як тільки вони вийшли з лісу, Аріадна знову відчула у своїй кишені камінь. Тепер тільки залишалося змусити Заріцького взяти його до рук. Але спочатку – «Коло долі».

- То як нам до нього потрапити? – Еріка потягла на себе пасок безпеки, зручно вмощуючись на передньому сидінні.

- Насправді – не так складно, якщо знати, звідки вирушати. – Алар чогось помітно нервував.

- І звідки? – Еріка добре знала цей погляд. Надто добре, аби зрозуміти, що зараз буде чергова неочікувана правда. Безіменний ненадовго застиг, а потім, зрештою, видихнув і відповів:

- З мого дому.

- Як, з твого дому? – судмедекспертка не допетрала, що це він має на увазі.

- Почекай, ти що, серйозно не знаєш? – до неї з заднього сидіння підсунулася Аріадна, – брате, вона справді не знає? Ну, ви, як завжди! – вартова махнула руками та одразу й пояснила, – перехід до «Кола долі» знаходиться в нього у квартирі. Прямісінько з тераси, вздовж річки – і ось тобі потрібний шлях.