Глава 44

Еріка почувала себе, ніби зрадницею якоюсь. Їй ніхто нічого не говорив, навіть Олекса, і вона розуміла, чому. Про її «особливе» ставлення до Алара не кожний здогадувався, а про слідчого та їхнє миле спілкування – взагалі нікому не було відомо. 
Ні, Еріка точно знала, що не закохана у пана Степового. Він їй подобався, вона дійсно завжди з ним усміхалася та йшла від нього з гарним настроєм, але це не ті почуття, які судмедекспертка відчувала до Безіменного. Вона бачила, що зробила йому боляче своїми словами, хоча зовсім того не хотіла. Уявляти помсту було набагато простіше, ніж несвідомо втілити її у життя. Можливо, згодом в них з Іваном щось і вийшло б. Так, вона замислювалась над цим, але на рівні припущень, тим паче її злість на зраду Безіменного, на які тільки сміливі думки тоді не наштовхувала.
Але у випробуванні все виглядало так, наче вона взагалі кохала обох чоловіків однаково. А ще всі дізналися про її задум, щоб спробувати в примарному місті викликати за допомогою його прадавньої магії дух Івана, аби попросити вибачення. Мало того, що Еріка тепер виглядала, як героїня мелодрами з любовним трикутником, так ще й, побачивши та відчувши слідчого, рана знову нагадала про себе та почала підступно пульсувати. 
– Цікаві ж у вас виявилися таємниці, – А Іриней, здається, був у захваті від випробувань, які довелося іншим пройти. – Подобається мені цей вир із почуттів. А ти, серцеїдка, взагалі моя любов. – Чоловік-химера махнув головою вбік Еріки та задоволено зареготав. 
Їй миттю закортіло його ряскою нагодувати, щоб так не шкірився нахабно! Але той, наче відчув її настрій та, щоб не каламутити ще дужче води, одразу вгамувався. 
– Гаразд, беріть вашого Алара та гайда за мною. 
Олекса з Аріадною підхопили під обидві руки чоловіка та допомогли йому стати на ноги. Поки Еріка з’ясовувала свою таємницю, перевертень вміло перебинтував Безіменного. Ну, воно й не дивно, молодий Рудий закінчував інтернатуру з хірургії, пішов майже слідами батька. Чудернацьке, звичайно,    поєднання – перевертнів та медицини, хоча стільки всього побачивши та переживши, Еріка вже нічому не дивувалась. Проте вона чудово розуміла, що асептичною пов’язкою кровотечу Алара не зупиниш, треба зашивати, але чим? Зволікати не можна, бо під бинтом вже були помітні червоні плями. 
Вона підвелася і мовчки забрала їхні з Аріадною рюкзаки, Олекса цієї допомоги не потребував, свій рюкзак він майже не знімав та, напевно, спокійно міг би й Алара на руках понести, однак, були підозри, що той —проти. Він так жодного разу і не глянув більше на Еріку, хоча їй і самій того не хотілося зараз. Може й дарма, проте вона відчувала за собою провину, Еріка ніколи не бажала, щоб комусь через неї було неприємно.
Іриней підвів їх до воріт, а тоді махнув затемненою рукою і вони неспішно відчинилися. 
– Ну, а тепер офіційно – ласкаво прошу до нас в гості, – чоловік-химера пішов попереду, а інші перезирнулися між собою та попрямували за ним.    Перед їхніми очима одразу розкинулося поселення. Цегляні будинки з арковими, а подекуди й вітражними вікнами розташовувалися хаотично, мали різні й дещо дивні форми: одні з них були округлими, інші – схожими на конус, а деякі взагалі нагадували мініатюри стародавніх замків. Але навіть не це привертало увагу, а величезні дерева, від об’ємів яких щелепи опускалися просто до п’ят. Еріка збагнула, що такі бачила лише по телевізору в телепрограмах про зародження життя на землі та еру динозаврів. Дерева тут були скрізь, їхнє гілля огортали будинки, що у порівнянні з ними виглядали просто крихітними, вони плелися по стінах та дахах, деінде навіть входили в одне вікно, а з іншого виходили, створюючи ефект єдності помешкання з природою. Деякі з дерев мали настільки величезні, широкі та розлогі крони, що будиночки знаходилися прямісінько на них, а в деяких – навіть самі стовбури нагадували житло. 
Була тут ще одна дивина, від якої мурахи бігали тілом, а саме – високі кам’яні скульптури. Одні нагадували людей, інші – загадкових створінь, але у всіх них палали очі, що вельми лоскотало нерви, бо здавалося, наче вони за всіма стежили.
З одного боку від поселення височів ліс з густою травою, а з іншого – бірюзою виблискувало озеро, якоїсь миті вода в ньому завирувала, а потім вгору різко фонтанував справжній гейзер! Еріка здригнулася, а вартова так залаялась, що навіть знесилений Алар зареготав. 
– А, не звертайте уваги. Під водою є джерела, час від часу вони виплескують енергію. До речі, – Іриней розвернувся та уповільнив кроки, – вода з цих джерел має неабиякі сили, бо вони прадавні та чисті. У вас таких точно нема. Раджу скуштувати. Як то кажуть, користуйтеся можливістю. – Чоловік-химера усміхнувся та знову пішов попереду.
Дивним видавалося й те, що чиїсь розмови та гомін чули всі, проте бачити – нікого не бачили. Еріка уважно роздивлялася все навкруги, аби зрозуміти, хто ж  мешкає в цьому примарному місті, вона навіть шепіт зловила, але кому він належав – залишилося таємницею. 
Першим, кого судмедекспертка нарешті побачила, був хлопчик, підліток. Вигляд він мав звичайний та майже нічим не відрізнявся від хлоп’яків його віку, окрім таємничих символів на шкірі, вони були скрізь і дещо нагадували ті, які мав Іриней. Малий незнайомець супроводжував її та весело усміхався, а Еріка навпаки, не знала, як себе поводити. В Іринея та ще й в присутності самої дитини запитувати незручно було, тож лишалося тільки привітно усміхатись у відповідь, від чого Еріка почувалася недолуго. Якоїсь миті хлопчик підстрибнув, а потім, ніби схопився за щось невидиме та, задоволено сміючись, злетів у повітря і зник за великим зеленим листям.
Іриней помітив її приголомшений вираз обличчя, порівнявся з нею та пояснив:
– Вітер. Тут ми його бачимо та можемо за допомогою нього переміщатися куди потрібно, – фіолетове око чоловіка-химери грайливо спалахнуло. 
– Бачите? Але я нічого не побачила. 
– Бо ти – людина, а в нашому місті живуть лише магічні істоти, до того ж досить прадавні. Щоправда, є ще наділені магією самого міста, але таких небагато. От, наша відьма, наприклад. 
– Аріадно, а ти бачила що-небудь? 
– Та я і зараз бачу, – вартова підвела голову і поглянула вгору. – Ніби блакитні стрічки в повітрі, одні світліші, інші темніші. 
Схоже, що Алар та Олекса теж їх бачили, бо дивилися туди ж, куди й Аріадна. 
– Світлий – це легкий вітер, він далеко не прямує та й високо не злітає, зате зустрічається частіше, а темний – сильніший, він може переносити на велику відстань.  
– А скільки вашому місту років? – Еріку трохи засмучувало, що вона єдина не бачить їхніх вітрів, тому вирішила перевести розмову в іншу площину.
– Чимало. Але напевно цього ніхто не знає. Не порівнюй наше місто з вашими, це інша реальність, тут все інакше. Про ваш світ нам відомо, бо більшість з нас можуть подорожувати вимірами, але, на жаль, лише подорожувати. Переїхати не вийде, – Іриней промовив це... навіть з якоюсь прикрістю, чи що. 
– А як взагалі примарне місто з’явилося? 
Аріадна, Алар та Олекса теж поглянули на чоловіка-химеру, це питання точно цікавило геть всіх.
– Так, йти нам залишилося недовго, тож розповім, але коротко. Ну, напевно, для вас всіх не таємниця, що на землі є енергетичні джерела. Зазвичай, магічні істоти або ж люди, наближені до магії, намагаються оселитися недалеко від таких джерел, аби черпати енергію. Принаймні в мої часи так і було, – Іриней зітхнув і озирнувся навколо. – Я один з перших, хто прибув сюди та залишився тут жити. Потім магічних істот ставало дедалі більше і, зрештою, все це трансформувалося в справжнє місто. Така «відокремленість» влаштовувала всіх: ми не заважали звичайним людям нашими магічними потребами, а вони не вимагали від нас приховувати свої здібності, що лякали їх. Однак, використовуючи енергію джерел, треба дотримуватися певних правил. Одне з них натякає, що експерименти з прадавньою енергією нічим гарним не закінчуються. Так, власне, і сталося. Деякі люди об’єднались з мешканцями нашого міста і почали пхати свої носи, куди не треба, а за допомогою енергії відчинили двері у далекі, невідомі та вкрай небезпечні виміри, випустивши істот, про яких навіть ми нічого не знали. Дещо схоже на ваш випадок, чи не так? – Іриней кволо посміхнувся та продовжив: – от і в нас тоді люди першими почали отримувати за своє невігластво з магією. Частина наших покинула місто, аби допомогти та врятувати їх. А всі, хто залишились, намагалися тих істот повернути назад і зачинити нарешті перехід. Не буду розповідати, як це нам вдалося, але перехід ми зачинили, проте великою ціною. Як би це вам пояснити... Через зіткнення різних сил відбулося щось на кшталт вибуху, який перемістив наше місто з усіма його мешканцями до іншої реальності, зробивши такими собі «вільними» полоненими. У нас багато можливостей, окрім однієї – ми не можемо покинути його. Навіть ті, хто померли через той вибух, все одно залишилися тут. 
У Еріки похолонуло у спині:
– Це тому нікому нічого не відомо про те, як повернутися з нього, бо ніхто ніколи не повертався, так? – вона відчула, як по шкірі покотилися тоненькі гострі колючки. 
– Почекайте, то це й ми не повернемося, чи що?! – Аріадна ледь Алара не впустила від приголомшення. Добре, що Олекса – дужий та сильний, сам втримав чоловіка. Вона швидко схаменулася й знову підхопила побратима, чекаючи на відповідь Іринея.
– Ну, ви ж не були тут під час вибуху, то може у вас і є шанс. Та про це треба у відьми питати. А загалом, тому місто і називають «примарним», бо воно існує, проте в іншій площині, а у ваш світ ми тільки у вигляді примар з’являтися і можемо. 
– І частенько ти до нашого виміру навідуєшся?
Людська частина вуст чоловіка-химери розсунулася в усмішці:
– Частенько, брате. У вас дуже гарні дівчата. До речі, щодо дівчат, – несподівано Іриней трохи пригальмував, бо попереду з’явилися дві молодички. Вони були невимовно гарними: довге в’юнке волосся діставало майже до землі; шкіра, наче порцелянова, ще й зі справжнім рум’янцем на щічках; в обох виразні очі та соковиті вуста; зростом хоч і невеличкі, але стрункі, з гідними жіночими окрасами та спокусливими вигинами тіла. Сорочки на них – світлі й майже прозорі, тому видно було геть усе. Там роти роззявилися не лише в Алара та Олекси, Еріка й Аріадна теж трохи отетеріли. Що там Іриней тільки-но казав про гарних дівчат у нас? А у них? Оця ідеальна краса – гарною не вважалася тут, чи що?
Одна з молодичок усміхнулася і кокетливо підійшла до Іринея. Сорочка досить вільно струменіла на ній, тож коли подув легенький вітерець, та одразу і впала з її плеча, оголюючи вишукані жіночі груди. 
Судмедекспертка аж погляд відвела, бо ніяково стало. Вбранням у примарному місті явно не переймалися.
Дівчина щось прошепотіла Іринею, зиркаючи вбік Алара, схоже, вона хотіла обійняти чоловіка-химеру, однак той стримано відхилився:
– Не зараз, Таїсо. Нам треба колишнього вартового рятувати, – Іриней погладив її за плече, підморгнув своїм людським оком та пішов, покликавши рукою гостей. 
– Довго ще йти? – Аріадна суворо поглянула на нього. – Бо в нас тут не лише кров’ю стікатимуть, зараз і без слини всі залишаться. 
– Не ревнуй, лялю. Сенс краси не в тому, – він нагородив її таємничою усмішкою та повернув трохи праворуч. 
Брови в Аріадни миттю злетіли:
– Це він мене «лялею» обізвав?! – напевно зараз би розпочалася чергова суперечка, але попереду всі побачили, мабуть, найбільше дерево, його стовбур мав розмір майже, як приватний будинок, власне, ним він і слугував. Щоправда, це помешкання відрізнялося від інших, воно все було вкрите мохом та різноманітною рослинністю, до вхідних дверей вели кам’яні сходи, а на гілках самого дерева скрізь висіли ліхтарі, в яких вогонь горів сам собою. 
– Це тут живе ваша головна відьма? – Еріка роззирнулася навкруги. 
– Можна й так сказати, – Іриней підійшов до дверей та хотів було постукати, але вони одразу відчинилися. – Ну, на нас вже чекають. Вперед, – чоловік-химера зник за ними, а слідом неспішно попрямували й мандрівники. Всередині панувала абсолютно магічна атмосфера: коло однієї зі стін стояли тисячі свічок і цілком всі палали, зі стелі звисали різноманітні трави та сухоцвіт, що Еріці нагадало хату лісової відьми, особливо аромати в ній, а на кожному підвіконні лежало різноколірне каміння. Посеред кімнати знаходилися дерев’яні гвинтові сходи й вже за мить ними спустилася усміхнена смуглява жінка. На вигляд їй було до п’ятдесяти, хоча витончені вилиці та ластовиння на обличчі добряче прибирали років, якщо, звісно, тут взагалі вимірювали час в роках. Вона мала довге руде волосся, привітну усмішку та очі кольору помаранчевого бурштину, вони аж теракотовими здавалися, що не могло не привертати уваги. На жінці була довга блакитна сукня з вишитими рукавами, яка трималась лише на руках, оголюючи її плечі та ключицю, а на шкірі – ті ж самі загадкові символи, що виглядали, ніби справжні татуювання. Еріка згадала про особливу мітку, яку бачила під час розтину у земного провідника, може й в них це щось на кшталт того? 
– Ой, Іринею, та й довго ти їх до мене вів! Подивись, який він блідий! – жіночка підійшла до Алара та приклала руку до його спітнілого чола. – Температура підвищилась, я так і знала. Гаразд, хутко несіть його на ліжко. За мною! – відьма махнула рукою, аби йшли слідом за нею. 
Вона завела їх до затишнішої кімнати з ліжком і невеличким круглим дерев’яним столиком біля нього, на якому стояли глечик з водою та глиняний кухоль, поряд зі столом знаходилось декілька стільців і навіть лежав бавовняний килим. На стінах висіли свічки та вишиті картини, які теж заволоділи увагою Еріки, невже відьма вишивати полюбляла?
– Так! – жінка настільки гучно промовила, що судмедекспертка вже було подумала, що та на її питання відповіла, бо теж думки вміє читати, але відьма одразу й продовжила: – кладіть його сюди. – Вона вказала на ліжко, а сама підсунула ближче стілець і присіла. 
Олекса та Аріадна підвели Алара до нього і допомогли йому лягти. 
– Ти б хоч відрекомендувалася, чи що, – Іриней вже звідкись дістав яблуко та смачно ним хрумкотів. 
– Ой! Точно! – вона підхопилася. – Зовсім забула, вибачте, в нас давно не було гостей. Мене звуть Пелагія і я – головна відьма тут. Бачила вас, так. Було мені видіння про чотири тіні, які прийдуть з іншої реальності, – відьма нагородила поглядом кожного, але зупинилася на Олексі. – А коли магія нашого міста впізнала силу славетного роду Рудих, я вже дочекатися не могла, коли ви нарешті завітаєте до мене. 
– Пращури мого роду теж мешкали тут, так? – Олекса здивованим не виглядав, скоріше – трохи спантеличеним.
– Правильно здогадався, красеню, – Пелагія повела бровою. – Тому ви можете бути провідниками до нашого міста, бо перші з роду Рудих колись в ньому й жили, – вона повернулася до інших та завела вказівний палець у повітря. – До речі, саме вони й рятували людей від тих кровожерливих та хижих істот, про яких вам розповів Іриней. Руді – не просто перевертні, відвазі, рішучості, силі духу та мудрості, якими вони володіють, позаздрить будь-хто. – Пелагія знову поглянула на Олексу, – тому ви – лідери серед перевертнів, тому маєте відповідні привілеї, тому за вами останнє слово, а ваша думка – завжди така цінна. 
– Я знаю, що наші пращури рятували людей, але мені ніколи не говорили, що ми вихідці з примарного міста, – схоже, без таємниць тут не обійшлося і для Олекси.
– Магічні сили у вас не просто так є. Значить, треба було, аби ти дізнався саме зараз.
Несподівано до Пелагії підійшов Іриней:
– Так, все це, звичайно, дуже цікаво, але що з їхнім другом робити, який кров’ю стікає? 
– О! – жінка склала руки та припинила усміхатися, – а тут в мене для вас є дві новини. – Вона розвернулася й знову присіла коло Алара, – хороша – я можу зцілити тебе за мить, а погана – тоді ти залишишся у примарному місті назавжди.