Глава 43

Вартова мала рацію. Алар помітно тремтів, він мав досить хворобливий вигляд, був блідим і вологим від поту та від крові, яка продовжувала текти з його рани. Чоловік дивився на Еріку, очі в нього потьмяніли, а в таємничу блакить наче впорснули бруд.

Вона нічого не могла промовити і навіть поворухнутися. Суперечливі почуття заполонили кожну її клітинку. Еріка вже давно переконала себе, що Алар нічого насправді до неї ніколи не відчував та жив ідеєю повернути свою колишню. А тут він прямісінько у всіх на очах її вбив...

- Гей! Я повторюю запитання, чого він не зцілився, як я? – Аріадна розгніваним поглядом вперлася в чоловіка-химеру.

- Бо ти переродилася і стала вартовою, а лише тоді оговталася. Він, – Іриней махнув головою в бік Алара, – ­на відміну від тебе був не у своєму минулому житті.

- Хробака тобі в рота! А де ж він тоді був?!

- Всередині самого себе. Там, де жила його таємниця. Все, що сталося з ним там, ваш Алар зробив з собою сам, бо то був його власний світ.

- Мені від цього не легше! В нього кров не зупиняється! – руки Аріадни вже теж вимастилися кров’ю чоловіка, бо вона допомагала йому тиснути на рану.

- Ну, кому як не тобі відомо, які небезпечні поранення завдають кинджали вартових. Потрібен час. В примарному місті наша головна відьма може його зцілити, але чи доживе він до цієї миті?

- Рана не дуже глибока..., – Алар тихо прохрипів та одразу ж закашлявся. Аріадна швидко дістала з рюкзака пляшку з водою та допомогла йому відпити.

- Я брав з собою аптечку, зараз спробую обробити рану та накласти асептичну пов’язку, – Олекса також схопив свій рюкзак. Іриней уважно, хоч і дещо скептично, спостерігав за кожним його рухом.

- Брате, оте все, що в тебе в руках, не загоїть поранення від кинджала вартового, – а потім перевів погляд на Еріку, яку, наче заціпило, – скажу так: чим швидше впорається зі своєю таємницею вона, тим швидше ви опинитеся в примарному місці та зустрінетесь з головною відьмою.

- Еріко! Ну, чого ти стоїш? Мерщій вирушай..., куди тобі там треба! – від крику Аріадни судмедекспертка смикнулася та нарешті оговталася. Вона кивнула, зиркнула на Алара, який не відводив від неї погляду, та розвернулася до води.

- Прошу. – Фіолетове око Іринея загадково спалахнуло, – за тобою спостерігати буде найцікавіше. – Чоловік-химера усміхнувся, а тоді махнув своєю затемненою рукою.

Еріка ще ближче підійшла до калюжі та опустила туди погляд. Невідомість лякала, але набагато більше лякала думка, що вони можуть не встигнути врятувати Безіменного. Ні, вона не витримає, якщо втратить і його. Це навіть уявляти нестерпно, її саму одразу, ніби кинджалом проштрикували. Однак довго перебирати моторошні сценарії не довелося, сприйняття реальності швидко змінилося, наче новий неочікуваний перехід між вимірами відбувся. Спочатку з’явилося досить дивне відчуття рівноваги. Зважаючи на обставини, рівновагу Еріка точно б зараз не мала відчувати, проте відчувала. Потім тремтіння поступово зникло, а по тілу почала розтікатися легкість. Вода в калюжі переливалася різними відтінками блакитного, що якось особливо вабило та не дозволяло відвести від неї погляд. Навколишні звуки стихли. А далі – ніби миттєве падіння, судмедекспертка лише кліпнути встигла, як одразу ж опинилася в незнайомій кімнаті. Однак не у простій кімнаті, стіни, стеля, вікна, стіл, стільці, шафа, камін, посуд, фіранки – все в ній було у маленьких папірцях, що ніби приклеїлися до кожного предмету, який тут знаходився. Папірці мали різні форми та розміри і нагадували шматочки стародавнього пергаменту. Еріка полюбляла блокноти та записники зі схожими аркушами, вона б залюбки й чорнилами в них писала, аби це зручно було.

Жінка озирнулася. В «паперовій» кімнаті Еріка знаходилася одна. Вона простягнула руку та обережно потягла за папірець, той з легкістю піддався. Коли судмедекспертка його перевернула, на зворотному боці було написано лише одне єдине слово: «Скажи». До того ж чорнилами написано, ніби то вона його і написала. Еріка смикнула за інший паперовий клаптик, на ньому також – просте коротеньке «скажи». І на третьому, і на четвертому – на всіх тільки це слово.

- Що я маю сказати? Що? – жінка наполегливо розмірковувала, намагаючись зрозуміти сенс цих папірців і місця, де вона опинилася. Еріка озирнулася, вікно також було все в папірцях, але, принаймні, хоч одразу ясно, що то вікно. А от де двері знаходяться і чи є вони тут взагалі – викликало сумніви. Вирішила з нього й розпочати, аби хоч збагнути, де вона. Судмедекспертка підійшла до вікна та почала наполегливо зривати папірці з загадковим посланням в одне слово та кидати їх на підлогу. Минуло не так багато часу, чи то, можливо, вона просто з таким поспіхом працювала руками, але до скла жінка дісталася досить швидко. Проте за ним Еріка побачила... землю, справжню землю, наче кімната під нею і знаходилась. Тілом одразу промайнув мороз, а в голові почали зароджуватися бурхливі припущення. Тиша, що навколо панувала, аж тиснула, викликала збентеження і тільки заважала розсудливо мислити. Еріка почала підходити до стін та уважніше придивлятися, аби збагнути, чи є тут все ж двері, чи може все значно цікавіше та виходу з цієї кімнати взагалі немає? Якщо зривати папірці звідусіль, витратиться набагато більше часу, ніж пішло на вікно, а що як кисень закінчиться? Раптом Еріка й справді під землею?

- Так, вгамуйся та шукай. – Жінка намагалася заспокоїти сама себе, бо ще паніки тут не вистачало. Замкнутого простору вона не боялася ніколи, але хтозна, що це за реальність і що може почати відбуватися далі.