Глава 38

Еріка подумки мріяла, аби Аріадна чи Олекса скоріше повернулися. Вона чула, що ті десь в кущах з’ясовують стосунки, але самій зараз щось з’ясовувати, та ще й на додачу з Безіменним, їй зовсім не хотілося.

- Аларе, немає ніяких «нас». І ніколи не було. Є ти зі своїм коханням до Настасії, є я з невгамовним бажанням зробити дещо для Івана, є спільна мета – завадити Заріцькому реалізувати свої задуми стосовно «Кола долі». Все інше – плутанина та побічні ефекти від проживання під одним дахом. – Еріка навіть не дивилася на чоловіка, сподіваючись, що той вкотре розгнівається чи образиться та дасть їй зрештою спокій. Однак вона марно на це розраховувала, Алар виглядав досить твердо й непохитно, він і дихав з такою наполегливістю, що здавалося, незабаром листя в повітря здіймати почне.

- Еріко, я паскудно повівся, чудово це знаю. Але й уявити не міг, що все так обернеться. Я дійсно збирався розповісти тобі про Настасію, щодня намагався, проте... мені зовсім не хотілося, аби ти пішла від мене. І не через твою допомогу, а тому, що... добре з тобою було. Мені з тобою було неабияк добре. Як ні з ким іншим.

Судмедекспертка продовжувала сидіти на місці та вперто ігнорувати чоловіка. Жодного разу і не зиркнула на нього. Жодного.

- Ти не уявляєш, як мене все дратувало. Кожна моя брехня тиснула, наче кам’яна стіна, яку ніяк не вдавалося пробити. Я не знав, як вчинити правильно, аби й тебе не втратити, і своєї мети досягти. А потім якоїсь миті зрозумів, що..., що вже не впевнений у власних бажаннях, бо вони змінилися. І змінилися через тебе. – Алар знову повернув до свого голосу медовий присмак, що змушував заслуховуватись, навіть попри напругу, яка також відчувалася.

Може хтось і заслухався б, але не Еріка, жінка й далі сиділа мовчки, дивилася кудись вдалечінь, хоч там лише темрява та обриси дерев, і не звертала уваги на всі його старання.

- Еріко, ти так і не поглянеш на мене зовсім?

- Ні.

- А можна поцікавитися, чому? Це ж звичайний прояв ввічливості – дивитися співрозмовнику в очі.

- Бо це ти вважаєш себе співрозмовником, я не спілкуюся з тобою та залюбки й не слухала б, але ж тобі кортить поговорити. Однак це монолог, Аларе, а не діалог.

- Я ж просив називати мене «Безіменним»! Невже так важко поступитися?! – несправжній чаклун настільки гучно крикнув, що Олекса з Аріадною одночасно зупинились. Вони перезирнулися, не знаючи, втрутитись чи навпаки не заважати?

- Пропоную перепочити тут і дати їм погомоніти. Все одно це необхідно, особливо зважаючи на те, куди ми прямуємо.

Аріадна знизала плечима й вперше кивнула в знак згоди, пішовши слідом за Олексою до найближчого дерева.

Еріка ж трималася своєї мовчазної позиції та, як і раніше, не дивилась на колишнього вартового. Насправді їй було байдуже, як його називати, просто дійсно не хотілося на поступки йти, він цього не заслуговував.

Дихання Алара глибшало, руки стискалися разом з вилицями, проте чоловік продовжував спроби вивести Еріку на розмову.

- Ти підкорила своєю сміливістю, своєю наполегливістю, своєю вірою у нашу спільну справу. В мене щоразу розплющувалися очі на те, з якою завзятістю ти діяла попри небезпеку. І я сам почав вірити в ту мету, якої спочатку й не існувало.

- Все, досить, Аларе. Дістав ти мене! – судмедекспертка таки закипіла і нарешті поглянула на нього. – Про яку мету ти мені зараз городиш? Та насправді тобі знадобилася звичайна смертна, аби пройти всі ті випробування. Бо лише людина без магічних сил могла взяти до рук скриню і відчинити її, лише душа людини, а не магічної істоти, могла вирушити до іншого виміру. Я так гадаю, що й в примарному місті для мене також відведена якась особлива роль. Але не треба мені патякати про одну мету, ні, Аларе, я хотіла завадити Заріцькому, а ти – повернути кохання всього свого життя. Просто так склалося, що розтин земному провіднику проводила саме я, бо зміна тоді моя була. А коли ти зрозумів, що я розумна й кмітлива, вирішив використати для своїх цілей. О, є дурепа, що зробить свою частину людської роботи, як все гарно складається! Чи не так?

- Не так! Не збирався я тебе використовувати, але ти сама почала пхати свого носа, куди не можна! Ключ викрала, хустку підмінила, розпитувала, як на допитах. Я хотів пам'ять тобі зітерти, але..., – чоловік провів долонями по своїй голові, – ..., але ти дотепна така завжди була, розважлива, гостра на язик, цікава, кортіло пізнати тебе краще. А потім допомагати стала, тож я залишив усе, як є. І якщо ти вважаєш, ніби мені байдуже, потрапить Заріцький до «Кола долі» чи ні, то помиляєшся, Еріко. Гадаєш, земний провідник віддав би ключ від скрині просто так абикому?

Жінка скептично пирхнула:

- Він віддав тобі його, лише помираючи.

- Так, але саме мені віддав. Не комусь зі своєї родини, не іншим провідникам, а мені довірив. Він би міг його попередньо сховати, але ні, бо знав, що я можу завадити задумам Заріцького. Що ми можемо їм завадити.

- Цікаво, а про те що загине близька мені людина, цілком невинна людина, земний провідник теж знав? – Еріка покрутила головою, – та ви всі все знаєте, але нікому від того не легше.

- Я вже казав тобі, що мені шкода...

- Годі, Аларе! Будь ласка, замовкни! Що ти від мене хочеш? Пробачення? Гаразд, я тебе пробачаю, задоволений? «Безіменним» тебе називати? Добре. Але відчепися врешті-решт, прошу!