Глава 33

Еріка майже нічого не пам’ятала, а часом... навіть не усвідомлювала. Години для неї минали непомітно, вони стали прозорими та порожніми, ніби посудина. Через заспокійливі, на яких наполіг Давид Афанасійович, відчуття практично стерлися і той пекучий біль, що роз’їдав зсередини, наче кислота, пішов...

Еріка майже не пам’ятала похорону, не помічала навколишніх людей, не чула, що вони до неї промовляли. Лише мить останнього прощання з Іваном на декілька хвилин пробудила її, пробудила почуття провини і сльози..., сльози..., нескінченні сльози...

Давид Афанасійович не відходив та не полишав колегу, тримав за руку чи притримував за стан. Іноді вона стояла сама, немов лялька, без емоцій та реакцій, а іноді – стрімголов летіла додолу, наче отримала поранення.

Еріка майже не пам’ятала, як ледь не втратила свідомість, коли почула слова перевертня, що він не може врятувати чоловіка, як її потім декілька раз знудило перед розтином пана Степового, але на ньому вона наполягла сама. Жінка не підпускала нікого до тіла слідчого, навіть її знайомим хлопцям з опергрупи дісталося, ніхто Еріку такою не бачив, ніхто. Вона, ніби гарпія, кидалася на всіх, не дозволяючи навіть поглянути в бік загиблого друга. А потім, коли справу відкрили, домоглася, аби розтин доручили провести саме їй.

З тіла Івана судмедекспертка витягла чотири кулі, рани від яких були несумісними з життям, бо призвели до гострої крововтрати. Кожна куля, яку бачили її очі, наче одразу проходила і крізь неї саму. Однак вона витримала, мужньо та віддано доробила все до останнього, ніби завершуючи якийсь особливий, прощальний зі слідчим ритуал, відомий тільки їм обом. Еріці важко було затримуватись на його блідому застиглому обличчі, а коли таки затримувалась – здавалося, що чорні довгі вії смикалися, наче він ось-ось розплющить очі. Але чоловік їх так і не розплющив..., не розплющив.

Як тільки закінчила, жінка пішла в парк, купила два конуси бананового морозива, а потім повернулася в морг, одне поклала в чашку, яку поставила коло його тіла, а інше стала їсти сама. Якби це хтось побачив, напевно б подумав, що Еріка втратила здоровий глузд. Десь воно так і було, але всі ці дивні вчинки тримали її, вони ніби відтерміновували кінцеву мить їхнього прощання. А коли це сталося, і тіло передали рідним, щоб гідно поховати слідчого, якийсь вигаданий вимір, що судмедекспертка створила власноруч, зруйнувався. Вона втратила свідомість і отямилася лише після довгих спроб Давида Афанасійовича її пробудити.

Еріка майже не пам’ятала, як, зрештою, потрапила додому, вона не розуміла, чому найстарший з Рудих поряд з нею, навіщо вмовляє її щось пити... Все це здавалося якимсь сном..., незрозумілим нескінченним сном.

Коли вони повернулися з похорону, Еріка просто впала на диван і просиділа так п’ять годин поспіль, зовсім не звертаючи увагу на слова чоловіка. Його голос був далеко, наче він знадвору до неї промовляв. І далі цей стан заціпеніння повторювався все частіше й частіше.

Давид Афанасійович дійсно піклувався про жінку, він бачив, що вона не за дні, а за години перетворюється на овоч, тому майже не відходив від неї. Допоміг з оформленням відпустки, підібрав заспокійливі, не полишав спроб нагодувати її, хоч це було важко, бо вона нічого не хотіла їсти. Тільки воду пила і все. Судмедекспертка досить швидко худла, тож чоловік вже розмірковував щодо крапельниць. Він намагався якось вплинути на Еріку, дозволяв відвідувати жінку Олексі, син і сам зблід, коли вперше побачив приятельку. І одразу став наполягати, аби негайно перетворити її на перевертня, бо так діло нічим гарним точно не скінчиться. Але головний Рудий поки не хотів йти на такі крайні заходи, бо то черговий стрес і до їхнього життя не всяк ладний звикнути.

Перевертень невимовно зрадів, коли до Еріки завітала Аріадна. Жінка взаємністю не відповіла, бо чогось остерігалася Рудих, проте не пішла, не поговоривши з судмедексперткою, хоч розмовою це складно було назвати. Вартова намагалася промовляти з усією лагідністю, на яку вона тільки була здатна, але Еріка ніяк не реагувала. Лише коли Аріадна дістала з кишені зловісний камінь та сказала, що душі звільнити вдалося, саме тоді з судмедексперткою щось таки стало відбуватися: вона почала несамовито тремтіти, а потім зігнулася навпіл, здригаючись від шаленого плачу та крику. Давиду Афанасійовичу цього разу довелося вже вколоти їй заспокійливе, а не просто попросити випити.

- Що з нею? Що коїться з Ерікою? – очі Аріадни збентежено палали, вона ще ніколи не бачила подібної істерики.

- Провина. Заспокійливі притупляють це почуття, але коли вона бачить каталізатор..., все повертається.

Вартова поглянула на камінь в руці та миттю сховала його назад до кишені куртки, напружено ковтнувши повітря.

- Вона винить себе в смерті слідчого? Але ж це безглуздя! Заріцький вбив би його й так, коли захотів.

Перевертень важко зітхнув:

- Вона марила декілька раз, постійно повторювала, що це її провина, що не встигла вчасно повернути камінь, а Заріцький попереджав. Еріка безперервно просить вибачення в пана Степового.

- І чим це все може закінчитися?

- Тим, що мені доведеться передати її до професіоналів.

У Аріадни очі збільшилися втричі:

- До божевільні тобто?! Ви взагалі тямите, що патякаєте?!

- В тебе є кращі пропозиції?

- Може і є. – Вартова невдоволено пирхнула. – Гаразд, ви поки пильнуйте за нею, а я незабаром повернусь. І сподіваюся, що не сама. – Віддала наказ та поквапилась реалізовувати свою ідею. А полягала вона в тому, аби змусити Безіменного прийти до Еріки. Весь цей час він намагався триматися осторонь, але коли дізнався, що сталося, звісно, приходив, проте не наближався, спостерігав на відстані. Тому, як побачив на порозі Аріадну, злякався, що вже щось сталося, бо виглядала вона напруженою.