Глава 28

Але реакція таки була. Безіменний, мов куля, підскочив до Аріадни й завів палець в повітря, тицяючи їй ледь не в обличчя:

- Не пхай свого носа, куди тебе не просять! – його очі зробилися темними, наче асфальт після дощу. Вилиці напружено стискалися, м’язи повипиналися, а дихання, як у ватажка, що готується захищати свою зграю. Еріці навіть попри всі емоції стало моторошно, його погляд палав справжньою люттю. Стільки всього вони пережили, але зараз перед нею стояв зовсім інший Безіменний. І справа не в імені, яке в нього виявляється є, та й не в згубній брехні, просто зараз він був геть чужим, чужим і холодним.

Можливо, когось це й наполохало б, але тільки не Аріадну. Вона підступилася ближче і з насмішкою вдарила Алара у палець, а коли він знову його завів, чимдуж штовхнула. Той ледь не впав, але втримав рівновагу і розлючено кинувся до жінки, проте вона миттєво відхилилася, схопила його за руку та хотіла було вдарити вже кулаком, але між ними став Лад та відштовхнув тих двох один від одного в різні боки.

- Припиніть! Що ви як малеча! Ви її лякаєте! – чоловік мав на увазі Еріку, яка стояла і тільки кліпала очима. Вона не злякалася, ні, радше – розгубилася. Судмедекспертка ледь встигала поглядом за Аріадною та Безіменним, тому просто не одразу усвідомила, що вже до бійки дійшло.

- Бовдур! Ти ж знаєш, що нічого заподіяти мені не зможеш! В тебе недостатньо сил. А от я здатна надерти тобі дупу, тож краще – не провокуй мене! – добре, що люди їх не бачать та ще й виходить, що не чують, бо Аріадна кричала так, що й через дорогу перехожі вже б обертатися почали.

- А мені не потрібні ваші підлабузницькі сили, аби стулити тобі пельку!

- Та ти що! А сам давно був підлабузником?

- Давно!

- Та досить, я вам сказав! Ви зараз в мене бачити обоє перестанете, якщо не вгамуєтеся! – терпіння Лада зменшувалося, навіть його милі очі наповнилися суворістю. Але ще більше терпіння зменшувалося в Еріки. Вона вже припинила плакати, тремтіти, ковтати слину, аби прибрати тиск в горлі, просто спостерігала за всім, що відбувається і все. Але позиція спостерігачки її не влаштовувала, вона хотіла почути нарешті правдиві відповіді на свої запитання. Жінка сама не зрозуміла, як підійшла до Безіменного, колишнього свого Безіменного, та обережно взяла його за плече. Обличчя чоловіка за мить змінилося, лють зникла і напруження пішло. Він дивився на Еріку спантеличеним поглядом, наче мандрівник, що заблукав.

- Безіменний, – судмедекспертка говорила тихо і спокійно, хоча не відчувала, здається, вже нічого, – я розумію, що ти заплутався. Я навіть вірю, що в тебе були вагомі причини не казати мені правди, але..., – він хотів щось промовити, однак, Еріка йому не дозволила, – ...але, я тебе дуже прошу, якщо ти мене поважаєш, якщо мої почуття мають для тебе хоч якусь ціну, хоча б крихітну, будь ласка, дозволь Аріадні розповісти мені все. Я не можу так..., – її очі знову наповнилися сльозами, та Еріка стримала напад плачу, – мені важливо знати правду. Я бачу, що вона тобі важко дається, тож нехай Аріадна говорить. Прошу тебе.

Алар мовчав. Важко дихав і мовчав. А потім прибрав руку судмедекспертки від свого плеча і зовсім трохи стиснув:

- Ти мене зненавидиш.

Еріка істерично пирснула зі сміху:

- Я вже тебе ненавиджу.

Чоловік нічого не відповів, поглянув на її долоню та відпустив. Він був блідим, як крейда, і кам’яним, мов стіна. Просто стояв і не рухався. Навіть в очі не дивився.

Жінка поглянула на Аріадну:

- Скажи спочатку, чому вам так важливо було знати, до якого саме виміру я подорожувала?

- Ну, слухай, ми зустрічаємо людину, яка нас бачить, а потім говорить, що це в неї подаруночок такий з іншого виміру, який навіть нашу магію не приховує. То може й магію «Кола долі» не приховуватиме? Ми ж його охороняємо, нам потрібно знати про все підводне каміння. Той вимір, де ти побувала, один з найвіддаленіших. Скажімо, на екскурсію туди навряд комусь закортить вирушити. І навіть досить сильні відьми й чаклуни не беруться когось туди відсилати, бо не знають, з чим повернеться душа, адже магія там потужна і маловідома. Та ще й сам спосіб..., ти розумієш.

- Так, треба ненадовго померти. Пам’ятаю це.  

- Однак Алар мав рацію. Крижаний сон цінує силу почуттів, а ще відвагу. Ти його переконала та здивувала не на жарт, раз він нагородив тебе таким даром.

Еріка одразу згадала слова лісової відьми про те, що її почуття до Безіменного здатні змінити майбутнє і тому, можливо, вони та спогади залишилися з нею. Але й про те, що закоханість жінки затуляє їй зір, пригадала теж. Хоча, здається, зараз і відбувається відновлення тієї справедливості, на яку натякала відьма.

- Чому Алар більше не один з вас і яка його справжня мета?

Аріадна зиркнула на чоловіка, тінь сумнівів промайнула на її обличчі. Але той не дивився на неї, він взагалі ні на кого не дивився, порожній погляд був спрямований вниз. Зараз Безіменний нагадував робота, якого вимкнули. Схоже, навіть вартовій стало його шкода, вона помотала головою, але відповіла:

- Колись у нього була напарниця. Настасія. Спочатку, як і всі ми, прагнула захищати «Коло долі», не допускати, аби хтось до нього наблизився. Тоді часи ще такі повернулись, коли люди знову почали пхати свої носи, куди не треба, та всіляко намагалися дістатися до Кола, багатьом кортіло впливати на долі цілих епох, керувати світом, бачте, хотілося. І люди ці непростими були, вони мали надприродні здібності, але ми мужньо їм протистояли, хоч іноді це вартувало купи наших сил. Я не знаю, яка дурка Настасії в голову шибнула, та їй набридло постійно боротися, тож вона запропонувала самим дізнатися таємницю, як можна на «Коло долі» повпливати, щоб повертати його так, як вигідно в першу чергу нам, аби не доводилося приборкувати надто допитливих. Звісно, що нікому її ідея не сподобалася, ми не можемо користуватися магією Кола та й існуємо, власне, для того, аби запобігти будь-якому втручанню і впливу. Але її це не зупинило. Нам вона нічого не розповідала, здавалося, що навіть Алар не знав про ті шалені задуми. Та одного разу Настасія покликала нас до якогось дивного місця, енергетика там була незвична, я ще ніколи такого не відчувала. Наче й магія вирувала, але невидима, ніби ось вона є, і водночас ніхто її не розпізнає. Таке враження складалося, немов виміри перетинаються, наче десь поряд їхні межі, які торкаються одна одної.