Глава 24

Еріка здригнулася і випустила пакет з каменем на стіл. Навколо нього продовжували миготіти червоні спалахи. Зараз вона вже не заплющувала очей в надії хоч трохи зрозуміти, що з нею відбувається.

- З тобою все гаразд? – пан Степовий ніжно вкрив її долоню своєю. – Вибач, треба було тебе попередити, але я не знав, як пояснити все це...

- Нічого. – Судмедекспертка намагалася придивитися до спалахів і не кліпати очима, але це давалося важко, бо вони були надто яскравими. Однак за мить ті вкотре припинилися так само неочікувано, як і з’явились. Еріка зітхнула та поглянула на руку слідчого, яка тримала її долоню, чомусь це збентежило набагато більше, ніж загадкові блискавки, що після повернення з іншого виміру не дають їй спокою. – Я хочу ще раз поглянути. – Еріка поволі потягнулася до пакета з каменем і чоловіку довелося прибрати свою руку. Добре, що він нічого не помітив, особливо її спантеличення.

- Ти бачиш те, що і я? Там ніби рухається щось.

- Так. Якісь тіні. Світлі тіні.

Слідчий уважно спостерігав за жінкою, поки вона ретельно роздивлялася нетиповий доказ. З кожною наступною секундою напруження на його обличчі минало, а захоплення навпаки збільшувалось.

- Відверто кажучи, я хвилювався через те, що ти злякаєшся, коли побачиш «це», й підеш геть. Але твоя зосередженість вражає.

- Дякую. Все тому, що я бачила речі й страшніші. – Еріка продовжувала досліджувати камінь і на дещо натрапила. – А це, я так розумію, кров?

- Так. З цим мені, власне, й потрібна твоя допомога. Я не хочу віддавати його на експертизу комусь іншому, бо довіряю лише тобі. Я впевнений, що з каменем не все так просто. Та ти й сама це чудово бачиш. Він для чогось потрібний Заріцькому, для якихось його схиблених окультних неподобств.

Еріка здогадувалася, для чого потрібен цей камінь і що в ньому знаходиться, точніше хто. Але треба порадитися з Безіменним, напевно, чаклун знає, що воно таке.

- Звісно, я допоможу. Заберу його одразу собі. – Жінка поклала пакет з каменем до своєї сумочки. Їм якраз принесли їхні замовлення, тож вони обоє взялися за обід. Судмедекспертка помітила, з якою уважністю на неї зиркає слідчий. Було в його погляді щось світле й проникливе, глибоке, але водночас неприховане. За мить Еріка здалася:

- Чому ти так дивишся пильно? Дивуєшся, що мене не так легко злякати?

Іван усміхнувся:

- Та ні. Просто ти особлива і зовсім не схожа на всіх, кого я зустрічав. Смілива й тендітна, тебе хочеться захищати, але разом з тим – з тобою почуваєшся впевненіше, – пан Степовий опустив погляд і став серйозним, – я взагалі-то не схильний довіряти та в моїй професії це й не потрібно зовсім. Але ти, – чоловік знову зиркнув на Еріку, – ти випромінюєш щиросердечність і душевність. З тобою можна гори подолати.

Жінка бачила, як горять його очі та й погляд говорив сам за чоловіка. Їй приємно було це чути, схоже, Іван Степовий їй довіряє цілком та повністю, хоча зовсім нічого про неї не знає. На відміну від Безіменного. Голос в голові не припиняв торочити, що причина недомовок чаклуна може полягати саме в недовірі чи в сумнівах щодо її сил. Хоча, здається, вона вже багато раз доводила протилежне.

- Ти сказала, що бачила набагато більше, ти... магію маєш на увазі? – помітно, що слідчий не менший скептик, ніж була і сама Еріка до зустрічі з Безіменним. Він навіть слово «магія» промовив так, наче ніколи про нього раніше не чув.

Судмедекспертка видихнула, досить йому вже постійно брехати, нехай чоловік знає, з чим він зіштовхнувся.

- Хотіла б я сказати тобі інше та всьому знайти пояснення, але в нашому світі дійсно є багато речей, які логічно пояснити не можна.

Пан Степовий ненадовго замовк, замислився, а коли прожував їжу і ковтнув, знову промовив:

- В мене таке враження, що про задуми Заріцького ти знаєш істотно  більше,  ніж я..., – несподівано він відклав столове приладдя і став досить серйозним, – послухай, я не розуміюся у всіх цих магічних штуках, але якщо ти відьма якась, краще скажи мені про це одразу, бо я почуваюся, ніби школяр.

- Хто? Ти що, ні! – Еріці стало смішно від припущень слідчого, вона не втрималась і легенько зареготала, але за мить її погляд спалахнув, – відьма, точно! Як я одразу не здогадалася! – жінка схопила мобільний телефон і надіслала Давиду Афанасійовичу повідомлення, що затримається з обіду.

- Іване, скажи, а в тебе є вільна годинка зараз?

Чоловік дивився на неї досить спантеличено:

- Так, є.

- Чудово! Тоді відвези мене до лісу.

- Вибач, куди?

- До лісу. Гайда, шляхом поясню.

Перші десять хвилин слідчий просто мовчав, розгублено зиркаючи на Еріку. Але коли вони виїхали за місто, все ж почав розпитувати:

- Так ти мені зізнаєшся, чому ми до лісу раптом прямуємо?

Насправді жінка весь цей час думала, як пояснити Івану, що вони їдуть прямісінько до лісової відьми, хоча він цю ідею, власне, їй і подав. Якщо Давид Афанасійович – перевертень з чималим «стажем» та прадавньою магією не може сказати, що з нею відбувається, то Безіменний – тим паче навряд щось знає. Але лісова відьма – вона інша. З нею сили природи, їй може бути відомо набагато більше. А ще в її присутності чаклун добряче губиться, бо, схоже, чогось таки не домовляє, тож з ним йти до відьми не варіант. До того ж вона минулої зустрічі чітко сказала, що вони з Ерікою ще зустрінуться. Може це і малося на увазі? От тільки, чи захоче лісова відьма ділитися чимось і чи знайде судмедекспертка її взагалі – хтозна.