Глава 21

Невідомий голос розходився відлунням ще декілька секунд. Еріці стало моторошно, особливо, коли вона почула про сни. Але зупинятися ніякого сенсу нема. Раз жінка вже прийшла у цей вимір, то мусить отримати якусь підказку. Вона знову почала потроху просуватися далі, від полум’яних хвиль вже відчувалося тепло. Печера ставала ширшою та світлішою, лід змінював щільний сніг, тож її стіни поблискували різними кольорами, а зі стелі, ніби бурульки, звисали сталактити.

Судмедекспертка обійшла величезну мармурову фігуру та нарешті потрапила до просторого залу, посеред якого у повітрі висів крижаний круглий стіл. З нього йшла пара, а по центру горів вогонь.

- Проходь, не бійся. Певно, ти змерзла? – глухий голос знову звідкись промовив. Еріка здригнулася та почала уважно все навкруги роздивлятися, але хто й звідки говорить, так і не зрозуміла. Жінка неспішно підійшла до столу з вогнем та простягнула руки, тепло приємними дотиками розійшлося тілом.

- Твоя витримка вражає. – Несподівано з темряви вийшов дідусь з довгим білосніжним волоссям, такими ж вусами та бородою. Він був низеньким, у блакитному плащі, що звисав до самісінької підлоги, та цікавим намистом на грудях, зробленим, як з крижинок. Ніби звичайний собі дідусь, але очі..., очі сині та прозорі, наче зі скла, а на чолі дивний знак, схожий на мітку.

Його голос зараз вже лунав не так гучно, хоча відлуння ще йшло. Дідусь наблизився до столу і коло нього з’явилося два стільці, що також висіли в повітрі. На один він сів сам, а на інший – запропонував жестом присісти Еріці. Вона спочатку дивилася на дідуся, як зачарована, відчуваючи цілковиту розгубленість. Але швидко оговталася та обережно присіла на левітучий стілець.

- Еріка..., Еріка зі снів. – Дідусь з уважністю вивчав її. У судмедекспертки мурахи ковзали по шкірі від його скляних очей. – Довго ти стояла. У нашому вимірі люди не можуть стільки вистояти, як вдалося тобі.

Вона розуміла, про що він. Еріка відчувала слабкість, запаморочення, іноді чула шум, від якого ледь не втрачала рівновагу. Настрій змінювався від бажання істерично реготати до потреби несамовито плакати. Але все це судмедекспертка терпіла, адже в неї є одна спроба і вона не може знехтувати нею.

- Чому ви говорите, що я зі снів? – Еріка ледь впізнала свій голос, хрипкий і тихий, наче вона сюди три доби йшла.

- Бо ти снилася мені. Але не дивуйся, майбутнє приходить до нас у снах. Наш    вимір – один з найвіддаленіших і потрапити до нього можна лише...

- ... лише шляхом смерті. – Судмедекспертка закінчила за нього. Вона згадала, як Безіменний стримано та холоднокровно проштрикнув її кинджалом. Як він міг...? Отак легко..., навіть не попередивши... Згадка про це болісно стиснула все всередині.

- О, той, про кого ти зараз думаєш, мусив так зробити. Інакше сюди ніяк не дістатися людині. Точніше, твоїй душі. Дивись, ти – прозора. – Сині очі дідуся запалали. Еріка здригнулася і поглянула на себе. О, ні! Вона дійсно..., вона дійсно була прозорою! Крізь неї видно стілець, підлогу, стіни – все, геть все! Чому вона раніше цього не помічала?! Чому?! Судмедекспертка мало не закричала, але дідусь махнув рукою і її паніка миттю припинилася, наче він здатний контролювати ще й емоції.

- Не треба себе боятися. Це ж все одно ти.

- Хто ви? Що я маю тут робити? – Еріці хотілося вже якомога скоріше повернутися додому.

- Я – охоронець цього виміру. І ти нічого не мусиш робити.

- Але мені потрібна підказка...

Цього разу вже дідусь перебив її:

- Підказка потрібна не тобі. А йому, тому, хто оселився у твоїх думках.

Судмедекспертка замовкла. Здавалося, що будь-яка розмова – геть безглузда, адже цьому охоронцю й так все відомо. Але жінка вирішила не поступатися:

- Нам. Підказка потрібна нам обом. – За таких обставин важко було залишатися наполегливою, але Еріка старалася, як могла. І без підказки вона нікуди не піде.

- Гаразд. Підказка – так підказка.

Жінка аж випросталась. Вона зовсім не очікувала, що дідусь одразу погодиться.

- За твій сміливий вчинок прийти сюди, за твою витримку та мужню розмову зі мною, я вже маю для тебе винагороду. Але, що ти можеш дати за підказку, га? – його скляні сині очі знову спалахнули, викликаючи в Еріки чергову порцію тремтіння.

- А що треба? – ну, мужня розмова – так мужня. Задкувати судмедекспертка не збиралася.

- Майбутнє до нас приходить у снах, але сили надають спогади з минулого. Я бачив твої, вони емоційні. А емоції – то завжди джерело. Поділись зі мною своїм джерелом і я дам тобі підказку, яку потрібно.

Еріка насторожилася:

- Оце і все? Всього лише спогад?

Несподівано охоронець розсміявся:

- Як мало для вас значать спогади. Так, дівчино зі снів, оце і все. Але ти більше не пам’ятатимеш його. Спогад зникне з твоєї пам’яті назавжди.

Судмедекспертка напружилася ще дужче. Якось просто все складається. Просто, але незрозуміло.

- То як? Ти згодна? – щось підступне рухалося в його скляних очах, щось, чому важко довіритися.

- Який спогад ви хочете?