Глава 17

Еріка мимоволі зробила декілька кроків назад і вперлася в чаклуна. Вона розвернулася до нього, але побачивши вираз його обличчя, знову відступила.

- Ти знав! Ти все знав! – судмедекспертка тицяла йому в повітрі вказівним   пальцем. – Знову..., знову чергова брехня, Безіменний! – їй було вкрай неприємно розуміти, що чаклун вкотре щось від неї приховав. Ось чому він нервував перед тим, як вона увійшла до будинку, тепер все зрозуміло.

- Еріко, я не міг...

Проте жінка його миттю перебила:

- Ти обіцяв нічого від мене не приховувати! Що ти не міг? Сказати декілька речень? Та скільки ж можна?! – судмедекспертка теж не могла опанувати свого обурення, вона навіть забула, що знаходиться в будинку з перевертнями і один з них – її наставник та колега.

- Еріко, люба, дозволь я дещо тобі поясню. – Давид Афанасійович підійшов до жінки, його голос був як завжди м’яким і спокійним, важко повірити, що такий голос може належати справжньому перевертню. – Це не його провина, не сварись, він не мав права про мене комусь розповідати, поки я сам не дозволю. До того ж заборона розголошувати щось про магічний світ нікуди не поділася, хоча деякі заборони твоєму приятелю дійсно до одного місця.

Судмедекспертка дивилася на Давида Афанасійовича і не вірила, що він говорить про Безіменного та ще й весело усміхається.

- Ось чому ви майже миттєво виявляєте причину смерті, час, обставини, ви..., ви все відчуваєте...

Давид Афанасійович розвів руками:

- Так, люба, природні здібності – є природні здібності. Але й мій досвід – то не балачки.

- Це ви змонтували записи з камер спостереження?

Давид Афанасійович зиркнув на чаклуна, той похитав головою і кивнув.

- Все зрозуміло, можете не відповідати. А ще так подив відігравали. – Еріка була вражена до кісточок, виходить, вони з Давидом Афанасійовичем обидва тоді вдавали потрясіння, коли люди пана Заріцького вбили охоронців та викрали труп.

- Еріко, там слідчий поряд був і купа експертів з області, я не міг вчинити інакше, аби не навести на нас підозру.

Судмедекспертка склала руки та почала нервово дриґати ногою:

- Ось чому так швидко з моїм лікарняним вийшло. То змонтував записи...

- Твій приятель змонтував. Я лише дав йому доступ до них.

Еріка зневірено поглянула на Безіменного, він мовчки дивився їй в очі, чекаючи бурхливої реакції. Проте вона просто відвернулася від нього.

- Він мені не приятель. Приятелі не брешуть та не приховують щось постійно. Тепер я, здається, здогадуюся, які вони, ці темні чаклуни.

Давид Афанасійович примружився, його син хотів щось сказати, але чоловік жестом вказав, аби той зачекав. Проте Безіменний не зміг вже мовчати:

- Я взагалі-то тебе захищав! Не говори про те, чого зовсім не розумієш! – чаклун наблизився до неї, але жінка миттю відійшла. Його очі набули кольору океанічної западини, ще трохи і вони зовсім потемніють.

- Марна трата часу! Я вже достатньо почула. Досить. Давиде Афанасійовичу, нам потрібен особливий барвінок зі Срібної гори, могли б ви його дати? – Еріка втрачала терпіння. Звісно їй кортіло послати всіх цих брехунів якнайдалі, але вона від своїх слів не відмовляється, пообіцяла допомогти – значить допоможе.

Давид Афанасійович підійшов ближче і став між нею та Безіменним, наче стіна між двох вогнів. Тільки зараз жінка розгледіла, яким дужим та міцним насправді він був. Так, на роботі всі давно вже дивувалися його силі й витримці, зважаючи на поважний вік. Тепер хоч зрозуміло, звідки ноги ростуть. Та окрім цього відчувалася в чоловікові якась вікова мудрість та неймовірна сила духу. Спокійно поряд з ним ставало, Еріка збагнула, що Давид Афанасійович завжди дарував їй відчуття безпеки та впевненості.

- Я дам вам все, що необхідно. Але дозволь мені перед цим трохи поговорити з... Безіменним, а Олекса з радістю з тобою прогуляється.

Син Давида Афанасійовича підійшов до Еріки й легенько усміхнувся. Дивно їй було бачити це після того, як він жбурнув її з пагорба. Вона одразу збагнула, що сперечатися марно, тож невдоволено пирхнула та пішла на вулицю. Олекса вийшов слідом за нею.

- Ну, куди йти?

Перевертень знизав своїми широкими плечима:

- А куди ти хочеш?

- Хіба тут комусь є діло до того, що я хочу?

- Я тебе зрозумів. Ходімо тоді, садок тобі свій покажу. – Чоловік, не дочекавшись її відповіді, попрямував за будинок. Еріці нічого не залишалося, як піти за ним.

- Ви давно знайомі? – перевертень трохи пригальмував, аби жінка його наздогнала.

- Ні. Нещодавно познайомились.

- Воно одразу й помітно.

- Що саме тобі помітно?

- Що ви з ним зовсім не притерлися. Гарчите один на одного, як молодняк в зграї.

- А якби від тебе постійно щось приховували, тобі б сподобалось?

Олекса усміхнувся й кивнув в знак згоди:

- Маєш рацію, не сподобалося б.