Глава 13

Еріка мовчки дивилася на стелю шоколадного кольору, розмірковуючи про все, що сталося. Сказав би їй хтось тиждень тому, що в житті судмедекспертки буде стільки небезпеки та й, що її саму ледь життя не позбавлять, вона б ніколи у це не повірила. А тепер маємо, що маємо.

- Слухай, ти кажеш, що душі в померлі тіла поміщали ще декілька століть тому, а де вони брали ці душі? І зараз де беруть? З того світу повертають, чи як?

Безіменний відхилив голову назад і притулився до бильця дивану:

- Саме тому цей ритуал такий моторошний. Знаряддя вбивства попередньо проклинають, аби душа і тіла свого не бачила, щоб не повернутися, і певний час не спочивала. А потім її поміщають до якоїсь стародавньої реліквії, наділеної магічними властивостями. Ось там ці душі й знаходяться, ніби в ув’язненні. Проте довго це тривати не може, або ж душу перенесуть до нового тіла, або вона рано чи пізно спочине, якщо, звісно, шлях до іншого світу їй не зачинено.

Еріка здригнулася:

- Й таке буває?

- О, повір, є досить багато причин, чому душі не можуть спочити: щось важливе не закінчили при житті, відбувають покарання, повинні захистити, їх  хтось  не  відпускає – безліч всього.

- А гріхи?

- За гріхи є шанс отримати прощення, якщо сильно постаратись. Хоча на  мою  думку – жорстокість і несправедливість прощати не можна.

Еріка уважно поглянула на Безіменного, чоловік мовив майже її словами. Вона також завжди вважала, що багато чого можна зрозуміти й навіть пробачити, але не свідому жорстокість. А так вже вийшло, що у світі немає жорстокішого створіння, аніж людина.

Жінка знову перевела погляд на стелю і почала перебирати пальцями:

- Знаєш? А ти не просто чаклун, ти – надзвичайно глибока особистість.

Безіменний, усміхаючись, мугикнув:

- Ти це тільки зараз помітила?

- Так, не змушуй мене забирати свої слова назад. Ти..., ти чудовий насправді.

Чоловік повернув до неї голову, роздивляючись її темно-русяве з мідним відблиском волосся, довгі чорні вії, спокусливі природні западини на щоках, заради яких купа жінок лягають під ніж, витончені вилиці, м’які окреслені вуста і тонку звабливу шию. Еріка зовсім не схожа на інших, ані характером, ані зовнішністю. Йому приємно було чути ці слова від неї, набагато приємніше, ніж він сам того очікував.

- Тоді, виходить, той хворий фанатик зі своєю схибленою бандою – упирів створюють? – Еріка порушила мовчазну перерву черговим запитанням. Чаклун знову відкинув голову на бильце дивану й неспішно відповів:

- Виходить, що так. В тілах пам’яті немає, а от душі зберігають певну пам'ять, а душі, що не спочили – й поготів. Вони знають, кому корилися, тож продовжують це робити й далі. У тіло Віталія була поміщена душа якогось їхнього підлеглого чи однодумця, тому він виконував наказ.

- Ага, наказ вбити мене! Тільки от я не розумію, навіщо Максим Заріцький наказав це мерцю? Всього лише через те, що я розтин проводила?

Чаклун прискіпливо поглянув на жінку:

- О, бачу ти вже й ім’я його знаєш? Це ти під час обіду з таємничим шанувальником дізналась?

- Так. Мені відомо не тільки його ім’я, а ще й те, як він виглядає. Ти ж мені нічого не розповідаєш.

- Тому «хтось» вирішив довіритися чужому типу?

Еріка спробувала перевернутися, біль знову пронизав тіло, дихання миттєво збилося.

- Я допоможу, – чоловік одразу підвівся та нахилився до Еріки. Його руки ковзнули під її оголену спину, вони були холодними, але жінці навпаки одразу стало гаряче. Вона перевела погляд на нього, обличчя Безіменного нависало прямісінько над її обличчям, їх взагалі лише декілька сантиметрів розділяло. Очі чаклуна зупинилися на вустах жінки, він не рухався, і вона також.

- Чого твоє серце так шалено калатає? – чоловік запитав пошепки, від нього трохи віяло алкоголем, але на це Еріка зараз зовсім не звертала уваги.

- Руки в тебе холодні. – Вона також відповіла досить тихо, проте й це не приховало, що голос її зовсім збився.

- Вибач. Тож як, спробуєш сама чи...

- Сама. Так, дякую. – Судмедекспертка зібралася з силами та розвернулася, все ж їй вдалося самотужки лягти на здоровий бік. – А з приводу пана Степового ти помиляєшся. Він не чужий тип, а слідчий. І я йому не довірилася, говорив переважно сам чоловік.

Безіменний випростався, одна його брова злетіла:

- Ага. Пан Степовий. Отож ти тепер зі слідчими обідаєш?

- Чого ж? Не тільки зі слідчими. – Всередині у жінки просто водограй ожив. Може це й не ревнощі, але все одно так приємно.

- Еріко, це надто небезпечно, не забувай. До того ж небезпечно не лише для тебе, а й для нього також. Взагалі, для будь-кого, хто поруч з нами знаходиться, це в першу чергу ризик. Думаєш, я просто так попросив тебе батькам твоїм сказати, що ти на підвищення кваліфікації до іншого міста поїхала? Краще вам поки не бачитися, як, власне, і зі всіма іншими.

- Отож! А якщо їм хтось скаже, що я тут, не знатиму, як і пояснювати. Хоч брехати навчи, як ти це вмієш.