Глава 11

Еріка й сама застигла на деякий час. Ставлення до слідчого змінилося просто за лічені секунди. Щось крижане опустилося всередині, не очікувала вона почути те, що почула, ніяк не очікувала.

- Вибачте, будь ласка, мені дуже шкода. Вибачте, що змусила сказати..., я...

Пан Степовий знову повернув свій звичний вираз обличчя, наче струсив каміння з нього:

- Нічого. Все гаразд, не переймайтеся. Я зміг з цим впоратися. Але винного має бути покарано. Ніхто не в праві забирати чиєсь життя. Я завжди кажу: не світ жорстокий, люди – жорстокі. Але справедливість існуватиме доти, доки будуть ті, хто за неї боротиметься. – Цієї миті здалося, що чоловік став старше. З’явилася в ньому така справжня загартована мудрість, яку не у всіх сивих людях побачиш. Еріку вразили його слова. Зазвичай вона досить скептично ставилася до поліцейських, а особливо до слідчих, вважала, що вони ледацюги й нічого не роблять, їм аби лише справу скоріше закрити. Але зараз її думка змінилася, жінці вперше захотілося продовжити розмову, а не закінчити, вигадавши черговий саркастичний жарт.

- Я цілком погоджуюсь з вами. Звісно. Але що ми..., – несподівано Еріка  краєм ока помітила чоловіка, що стояв по той бік дороги та уважно дивився на них. Високий, кремезний, ще й майже не рухався, як стовп. Стояв він коло темної автівки й судмедекспертці здалося, що вона вже її десь бачила.

Дивно, але відчуття таке, наче він саме за ними й спостерігає. Навіть через скло вікна відчутний його впертий та напрочуд уважний погляд.

- Пане Іване, а вам не здається, що...

- ..., що за нами стежать? Так, він там вже давно. Тільки, будь ласка, не виказуйте того, що помітили, поводьтеся, як і поводились. Я зараз піду розрахуюсь за обід і обережно вийду з іншого виходу, спробую влаштувати нашому переслідувачу несподівану зустріч.

- Ви що, геть з глузду з’їхали? Це може бути небезпечно! Він напевно за мною стежить. Облиште цей задум!

Пан Степовий знову усміхнувся своєю милою чіпкою усмішкою:

- Хвилюєтеся за мене? Мушу визнати, це приємно. Однак, не треба. Я ж слідчий. Мені до небезпеки не звикати. – Чоловік підвівся та сховав мобільник в кишеню штанів. – Дякую вам за гарний обід, Еріко, спокійно чомусь після розмови з вами стало. Як тільки щось дізнаюся, одразу вийду на зв’язок. І ви, як що, телефонуйте. Скажіть, можливо вам охорона потрібна? Я можу залучити своїх колег.

- Ні, дякую. Я завжди буду серед людей, як ви й радили. Тим паче ми з вами чудово розуміємо, якби я була їм потрібна, вони б вже завітали з візитом. – Можливо вони вже й завітали, от тільки Еріка тимчасово змінила своє місце проживання. – Дякую й вам за обід. Мені приємно було поспілкуватись. Ви – мудра людина.

Чоловік усміхнувся, взяв в руку свій піджак, а потім підійшов та нахилився до Еріки:

- Як піду, посидьте ще хвилин десять і тільки потім йдіть, бажано у супроводі колег. – Пан Степовий прошепотів це на вухо жінці, а потім неочікувано притулився своїми вустами до її щоки та ніжно поцілував.

Еріка ледь повітрям не вдавилася від такої несподіванки! Вона геть розгубилася, хотіла щось сказати, але які там слова! Проте чоловік змовницьки кліпнув їй, легенько провів долонею по плечу та пішов. Позаду було чутно збуджений шепіт колег і спрямовано купу уважних поглядів їй у спину.

Ото так пообідала! Жінка звісно розуміла, що то аби увагу відвести, але ж отак одразу...й поцілунок? За декілька хвилин вона помітила, як чоловік-гора швидко сів у автівку і поквапився зникнути. Хоча навіщо? Якщо він працює на того Максима Заріцького, то міг би й не перейматися. Той за вбивства сухим з води виходив, а переслідування – то взагалі щось дрібне для нього. Ну зате хоч дізналася, хто такий цей «заможний впливовий громадянин», як Безіменний його нещодавно називав, а то ж від чаклуна поки дочекаєшся правди, рак на дуба вилізе та й свисне.

Судмедекспертка взагалі-то  ще планувала кави випити, але вона була зараз такою збентеженою, що їй вже нічого не хотілося.

Еріці довелося вдати, що вона розмовляє по телефону, адже колеги так і поривалися причепитися до неї з допитами, переслідували її не гірше, ніж той загадковий чоловік. Трохи хвилювалася за пана Степового, здається, він дійсно непогана людина, хоч би той переслідувач йому нічого не заподіяв. До Еріки тільки зараз дійшло, що слідчому вона чомусь більше довіряє, ніж Безіменному. Чому? Незрозуміло. Можливо через те, що Іван Степовий – людина, а Безіменний – все ж таки чаклун? Але тоді несправедливо виходить.

- Маячня! – Еріка махнула рукою, взяла філіжанку з кавою, якою не насолодилася у ресторані, та увімкнула комп’ютер, аби згуртувати інформацію з розтину Безіменного, яку тепер доведеться передати до обласних спеціалістів. Цей факт її невимовно дратував, але зараз є проблеми набагато важливіші. Та не встигла вона й каву свою допити, як викликали на виїзд, вбивство у місцевому клубі. Треба їхати, аби констатувати смерть.

Опергрупа сьогодні зібралася швиденько. Загалом вони майже завжди хутко спрацьовували та намагалися не зволікати, але іноді хотілося б ще скоріше. Особливо Еріці, яка вважала свою роботу чи не найголовнішою під час встановлення смерті та її причин.

Шляхом їй знову зателефонував Безіменний, почув, що вона на виклик поїхала і страшенно розгнівався:

- Ти взагалі як, нормально себе почуваєш?! Еріко, мені треба в ліс до старої відьми, бо не всі складники є, щоб приготувати відвар, який перемістить тебе до іншого виміру. Там я не зможу відчути, якщо тобі загрожуватиме небезпека! Повертай назад!