Глава 4

Щодо одного тіла Еріка зрозуміла одразу, воно ожило у неї на очах, потім тікало поряд і, зрештою, назвало себе чаклуном. А от інше за словами слідчого – то було тіло з тавром, тому жінка збагнула, що правильно розклала припущення в себе в голові. Еріка знову відіграла подив:

– І кому знадобилися трупи?

– Комусь таки знадобилися. Записи з камер спостереження там, де їх саме викрадають, зіпсовані, але тіл ніде нема. Скажіть, ви чогось особливого чи незвичного не виявили під час розтинів?

– Ні. В обох проникаючі колото-різані рани грудної клітини, смерть настала через гостру крововтрату, нічого такого, за що їх потрібно було б викрадати.

– Стосовно одного з трупів ви ще не встигли скласти висновок, я правильно розумію?

– Так. – Жінка вперлася пронизливим поглядом у слідчого, – я тільки почала, але надто втомилася вночі, тож вирішила продовжити сьогодні, – невже вони вже порпалися у її комп’ютері, паскудники!

– Гаразд. А ви саме додому вирушили?

Еріці хотілося закусити губу, нескінченна брехня нервувала її. Але іншого виходу поки не було, вона не знала, з ким або з чим зіштовхнулася, а тому краще продовжувати гнути свою лінію.

– Так, звісно.

Слідчий занурив погляд їй в очі. Між ними нависла тиша. Еріці вже почало здаватися, що він її у чомусь підозрює. Чоловік уважно вдивлявся, але, зрештою, видихнув, дістав з кишені візитівку і простягнув їй:

– Якщо щось згадаєте чи дізнаєтеся, одразу зателефонуйте за цим номером. Буду вам вельми вдячний.

Еріка кивнула і поклала візитівку до гаманця. Наче гора з плечей. Їй аж дихати легше стало.

– До речі, сьогодні у вас незапланований вихідний, самі розумієте, треба все тут ретельно оглянути.

– Я можу допомогти.

Слідчий знову з уважністю зиркнув на неї, а потім ледь помітно усміхнувся:

– З радістю прийняв би вашу допомогу, але в інтересах слідства запрошено експертів з області.

Еріці не сподобалось те, що вона почула, та хіба вибір є?

– Гаразд. Мені можна навідатись до свого кабінету і взяти особисті речі?

– О, так, щодо особистого кабінету…, забув вам сказати. Ваш кабінет перевернули догори дриґом. Напевно шукали щось цінне.

– Що може бути цінного в кабінеті судмедексперта?

– Якщо ви не знаєте відповіді на це запитання, тоді на нього відповісти можуть тільки викрадачі. Ви, будь ласка, будьте обережні, не виходьте на вулицю о пізній порі. І взагалі, обирайте краще людні місця.

– Почекайте, ви маєте на увазі, що мені загрожує небезпека?

– Ні. Просто краще – як краще.

Тепер Еріка точно не сумнівалася у власних висновках. І вони були не надто приємними.

– Але б я все одно хотіла забрати деякі свої речі.

– Гаразд. Кабінет вже оглянули, тож можете взяти те, що вам потрібно. Заодно скажете, чи не зникло щось.

Пощастило! Слідчому зателефонували і, поки він пішов розмовляти телефоном на інший поверх, Еріка миттю кинулася до сховища, де зберігалися речі померлих. Вона швидко знайшла ті, що належали чоловіку з тавром, пофотографувала їх на мобільний телефон, замінила хустку, яка була серед його речей, бо здогадувалась, що в ній раніше зберігалося, а також дописала ручкою декілька цифр на зворотному боці картки для проїзду у транспорті загального користування. На ній вже були написані цифри у хаотичному порядку, судмедекспертка хотіла заплутати всіх, аби оригінальне зображення залишилось тільки в неї в телефоні. Еріка ще ніколи в житті так не поспішала. В неї аж руки тремтіли, вона боялася, що не встигне і слідчий спіймає її на гарячому. Тоді Еріка вже точно не відкараскається. Проте вона таки встигнула. Жінка вилетіла, мов куля з бюро. Забула навіть повідомити пану Івану, чи не зникло щось в кабінеті, де дійсно, наче буревій погосподарював. В голові, ніби цеглинки, складалися думки одна до одної, ще трохи і вона з них побудує будинок істини.

Еріка хіба не бігла, вона повернула за ріг і неочікувано хтось схопив її за руку, розвернув та силоміць притягнув до себе спиною. Завдяки знайомій куртці, вона зрозуміла, хто це був. Еріка хотіла вилаяти чаклуна на всі заставки, але він затулив їй рота долонею:

– Ой, як негарно, брати чуже без дозволу!

Жінка смикнулася, але він обхопив її іншою рукою за стан і майже знерухомив. Та Еріка не розгубилася, вона щосили вкусила чаклуна за долоню, яка затуляла їй рота. Той скрикнув і відпустив. Проте ненадовго. Не встигла вона і двох кроків зробити, як знову опинилася у його міцних обіймах.

– Куди зібралася? – кінчики пальців чаклуна запалали червоним, він наблизив руку до голови жінки, щоб вона добре її бачила, – або ти мовчки йдеш до автівки, або зараз же лишишся своєї пам’яті.

Еріка не знала, на що він спроможний. А залишитися без пам’яті їй зовсім не хотілося, тож довелося погодитися.

– Покидьок! – вона вирвалася, бо чаклун послабив хватку, осмикнула свою сорочку і пішла до автівки, що стояла неподалік.

Чоловік сів за кермо і замкнув всі дверцята на замок. А потім махнув рукою і пасок безпеки сам притиснув Еріку до сидіння.