Глава 1

– Тримай, солоденька, це тобі, – два кремезних санітари завезли до відділу каталку з закритим чорним мішком. Еріка закінчила записи у журналі та підійшла до каталки:

– Що тут у нас? – вона вправно потягла за блискавку.

– Ножове. Знайшли на узбіччі.

– Ага. Ну, смерть настала приблизно годин чотири-п’ять тому.

Один з санітарів почухав чоло:

– І Афанасійович так сказав. Як ти це одразу бачиш?

Еріка коротко усміхнулася:

– Вчитися треба було завзятіше, – вона трохи нахилила голову, уважно роздивляючись тіло чоловіка. – І чому смерть забирає таких красунчиків? Так і мені нікого не залишить.

– Ображаєш, Еріко. А я? – санітар хотів наблизитися до неї, але Еріка миттєво зупинила його жестом.

– А ти не в моєму смаку. Де всі папери, я автограф залишу.

Чоловік невдоволено скривив вуста і віддав Еріці необхідні документи. Вона швидко переглянула їх, адже Афанасійовичу довіряти можна, поставила підпис і повернула санітарам.

– Так, ви на вихід, а ти, красеню, поїдеш зі мною.

Еріка обожнювала нічні зміни. Вона досить рідко виходила зі свого напівтемного, моторошного, «мертвого» королівства. Спілкуватися жінка не любила і, окрім роботи, ніякі теми більше ні з ким не обговорювала. Та навіть попри певну відлюдкуватість, Еріка вважалася однією з найкращих судмедексперток в місті, її висновки вражали своєю точністю та увагою до найдрібніших деталей, вона часто працювала наднормово, тому деякі правила порушувати їй дозволяли. Та й хто її проконтролює? Судмедекспертів і так не густо, а тямущих – і поготів. Тож до неї приходили тільки з робочими візитами й то ненадовго. Тому вона спокійно одягла навушники, увімкнула музику та взялася до роботи.

Зазвичай Еріка працювала сама, сторонніх осіб не любила, навіть асистентів залучала тільки у вкрай складних випадках, медсестер вночі взагалі не чіпала, записувала потім сама, що надиктувала собі під час проведення розтину. Довіру мала тільки до Афанасійовича, бо в нього досвід он який. В них так повелося, що на виклики частіше він виїжджав, а ось вже саму судово-медичну експертизу трупу доручали Еріці.

Через п’ять годин кропіткої та вкрай відповідальної роботи вона нарешті закінчила й віддала тіло санітарам, аби вони поклали його до холодильної камери. Тепер починалася «паперова» рутина, тобто електронна, бо висновок сам себе не складе.

Еріка знову увімкнула музику, зробила собі кави та всілася перед ноутбуком. Та вона встигла набрати лише декілька сторінок, як почалися незрозумілі проблеми зі світлом: воно миготіло, як скажене, а потім настільні лампи й взагалі вимкнулися. Ті, що на стелі, ще продовжували миготіти, тож Еріка махнула рукою і, тихо підспівуючи, продовжила працювати. Однак зовсім несподівано й музика припинила грати, наче її також хтось вимкнув.

– Що за маячня? – вона дістала з кишені телефон, з ним було все гаразд, але музика чомусь ніяк не хотіла відтворюватись. А далі світло взагалі взяло і згасло просто скрізь.

– Та що там за «трабли» такі? – Еріка скористалася стаціонарним телефоном і набрала черговому, але той не відповідав. – За годину вже світати почне, закінчимо й так, – вона потягнула руки та повернулася до висновку, але ноутбук неочікувано вимкнувся, як і світло.

– Та ви що, знущаєтесь? – Еріка підхопилася, увімкнула на мобільному ліхтарик, який, на щастя, ще працював, і попрямувала до чергового. Та варто було судмедекспертці вийти в коридор, як і мобільний теж вимкнувся.

Вона зупинилась. Тиша навкруги була такою, що аж тиснула. Добре, з вікон падало світло від ліхтарів, хоч щось видно було!

Еріка видихнула, осмикнула свій халат і зробила декілька кроків, але несподівано зі столу впала скляна ваза й розлетілася на друзки. Судмедекспертка підстрибнула й притиснулася спиною до стіни, очі наполегливо нишпорили у напівтемряві, аби зрозуміти, чому впала ваза. Побачити вона нічого не побачила, зате почула… Еріка чула чіткі неспішні кроки коридором, хтось поволі наближався, хоча, окрім неї, поблизу більше нікого не було. Зовсім нікого!

Еріка потихеньку присіла та почала викручувати металеву ніжку від стільця, бо знала, що вони швидко викручуються. Кроки ставали гучнішими, а потім почулося й дихання. Чоловіче дихання…

Еріку важко чимось налякати, але вона чітко усвідомлювала, що хтось ступає босоніж по підлозі, але хто саме – очі не бачать! Звісно це бентежило! 

Вона повільно підвелася, міцніше стиснула металеву ніжку і завела її, щоб удар вийшов дужчим. Та кроки стихли так само несподівано, як і з’явилися. Еріка напружено видихнула, вона почала неспішно просуватися до виходу, уважно озираючись навкруги. Судмедекспертка йшла і йшла, а потім повернулася та голосно зойкнула на весь коридор, бо у зображенні скла шафи побачила тінь. Проте минуло декілька секунд, перш ніж Еріка зрозуміла, що то вона сама і є. Судмедекспертка так сіпнулася, що випустила ніжку стільця з рук, та дзвінко впала на підлогу і кудись покотилася.

– А бодай тобі! Куди ж ти поділася? – вона присіла та почала нишпорити рукою в темному закутку, куди світло від ліхтарів не діставало, а тому там видно взагалі нічого не було. Аж ось Еріка знову почула тихе дихання, тільки вже прямісінько над собою… Щось стояло над нею! Точно стояло!