Безкоштовний дзвінок

Глава 2

   Вікторія щільніше запахнула комір пальта, не наважуючись підійти ближче. Вона ховала підборіддя від пронизливого морозу, не в змозі відвести погляд. Як же так… Адже цієї телефонної будки тут ніколи не було. Не може ж вона бути настільки неуважною до деталей!

​Якась дурниця!

​Старенька старанно мела доріжку, а рештки скла таксофона зсередини вкрилися товстим візерунком інею.

​— Невже він працює? — вимовила зовсім несподівано.

​— Авжеж, — погодилася старенька. — Старий, але завжди з’єднає з тим, хто потрібен!

​— В епоху мобільного зв’язку це дивно.

​Їй нічого не відповіли. Старенька продовжувала старанно мести сніг, що сипав з неба. Кіт невідривно стежив за Вікою, зазираючи просто в очі. Він дивився глибоко в людину, просто в душу, вивчаючи її до останньої клітинки.

​— У цю епоху ми зовсім забули, що не завжди варто чекати приводу, щоб зателефонувати, — старенька втомлено відповіла.

​І не було в ній нічого дивного: з-під хустки виднілося сиве волосся, очі були обрамлені зморшками. Її обличчя здавалося неможливим запам’ятати — воно було таким самим, як тисячі інших. Заплющ очі — і Віка навіть не згадала б його.

​— Було б куди телефонувати… — із сумною усмішкою промовила дівчина. — Уже пізно й холодно, а ви чого метете?

​— Нічого… Мені корисно дихати свіжим повітрям, та й кіт он погуляє.

​Вікторія повільно рушила ближче. Ноги ніби самі несли її вперед — несвідомо, без жодного контролю.

​Тварина лащилася біля ніг господині. Шерсть припорошували білосніжні пластівці.

​— Ти зателефонуй, доню, — тихо промовила бабуся. Її подих перетворювався на білі хмаринки пари. — Іноді один дзвінок може зігріти краще за будь-який чай.

​Вікторія лише скептично похитала головою. Який дзвінок? Кому? Цей древній апарат, напевно, перестав працювати ще до її народження. Дроти, мабуть, перемерзли або їх узагалі зрізали.

​Хтось би пояснив старенькій, що це просто металобрухт.

​Вона вже хотіла ступити геть засипаним снігом асфальтом, коли морозну тишу подвір’я порушив швидкий, хрусткий звук кроків.

​Вузькою засніженою стежкою, зрізаючи шлях, ішла дівчинка років чотирнадцяти. Важкий рюкзак відтягував їй плечі, каптур був насунутий до самого носа, а обличчя застигло, майже прозоре від утоми.

​Дівчинка вже майже пройшла повз, але кіт раптом зрушив із місця. Залишаючи на свіжому снігу глибокий ланцюжок слідів, він перегородив їй дорогу. Наполегливо привертав увагу, зазирав в очі, лащився й голосно муркотів.

​Школярка завмерла. На мить її похмуре обличчя здригнулося. Вона присіла навпочіпки, звільнила з рукавички трохи посинілу від холоду долоню й занурила пальці в густу котячу шерсть.

​— Який же ти хороший, — на дівочому обличчі проступила усмішка. — Який красунчик! Це ваш кіт?

​Вона глянула на Віку такими очима, що відповісти нічого іншого було неможливо:

​— Мій…

​— Круто, що він гуляє з вами! Я теж завжди хотіла кота.

​Дівчина розгубилася. Вона зовсім не хотіла заводити розмову, та й власні відповіді її спантеличували.

​Старенька непомітно підійшла ближче. Віка здригнулася від несподіванки й відступила.

​— Запитай її, чому їй не купили кота, — прошепотіла старенька.

​— Та ви що… — розгубилася дівчина. — Самі запитайте. Чому саме я?

​— Вона обрала розмову з тобою, — з таким спокоєм і буденністю промовила літня жінка.

​Віка не могла вимовити й слова. Нісенітниця… Якась містика!

​— Ви так говорите, ніби дівчинка вас не бачить.

​— Для неї ти зараз реальніша. Ну ж бо, я впевнена, ти їй допоможеш!

​— Я, мабуть, піду.

​Дівчина рушила до тьмяно освітлених дверей під’їзду. Це не вкладалося в голові. Поганий сон, не більше. Напевно, ця старенька просто не сповна розуму. Або у Віки поїхав дах. Тут будь-який висновок здавався доречним.

​Коли вона порівнялася з дівчинкою, що сиділа навпочіпки, щось защеміло в грудях. Адже Віка теж колись хотіла кота. Батьки були проти: це ж догляд, прибирання, шерсть, суцільна відповідальність.

​— Слухай, а чому не попросиш кота в батьків? — запитала дівчина, і по спині пробіг холодок.

​— Батьки проти, — втомлено відповіла дівчинка. — Для них найважливіші оцінки. Нескінченні контрольні, репетитори…

​Віка обернулася до старенької з німим проханням в очах: що їй робити далі? Старенька мовчала.

​— Вони не такі черстві, як тобі здається.

​— Ну так, тільки навіть на вихідних мене вдома немає. Треба ж ходити на додаткову англійську.

​Вікторія дивилася на худеньку постать у величезній пуховій куртці й упізнавала себе.

​— За такого графіка життя кіт — не панацея.

​— А що тоді? — дівчинка підняла голову, пильно вдивляючись в обличчя Вікторії.

​— Розмова з кимось, хто на твоєму боці… — усвідомлення сказаного прийшло надто пізно.

​Дівчина здригнулася, їй навіть стало холодніше. Вона ж зовсім не збиралася втручатися й роздавати непрохані поради.

​— Жартуєте… Я навіть телефон вимкнула, щоб хоч двадцять хвилин побути в тиші. Кому мені телефонувати?

​Віка не знала, що на це відповісти. Чому їй хочеться допомогти? Приділити потрібну увагу, змусити усміхнутися. Їй здавалося, що січневий мороз повзе по дівчинці огидними щупальцями. Ще трохи — і оселиться всередині.

​Тоді буде надто пізно, і вона перестане так усміхатися. Зіллється з масою безликих людей.

​Морозну ніч порушив старечий, трохи скрипучий голос:

​— А ти запропонуй їй зателефонувати з таксофона. Він одразу з’єднає з тим, хто потрібен.

​Віка вагалася. Школярка ніби не чула й не бачила старенької, не реагувала, але старанно гладила кота. Вона говорила тільки з Вікою — у цей момент Вікторія посідала важливе місце в чужому житті.

​— Таксофон, здається, працює.

​— Справді? — вона поглянула в бік старого апарата. — Напевно, вона образилась. Я давно їй не телефонувала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше