Вікторія щільніше запахнула комір пальта, не наважуючись підійти ближче. Вона ховала підборіддя від пронизливого морозу, не в змозі відвести погляд. Як же так… Адже цієї телефонної будки тут ніколи не було. Не може ж вона бути настільки неуважною до деталей!
Якась дурниця!
Старенька старанно мела доріжку, а рештки скла таксофона зсередини вкрилися товстим візерунком інею.
— Невже він працює? — вимовила зовсім несподівано.
— Авжеж, — погодилася старенька. — Старий, але завжди з’єднає з тим, хто потрібен!
— В епоху мобільного зв’язку це дивно.
Їй нічого не відповіли. Старенька продовжувала старанно мести сніг, що сипав з неба. Кіт невідривно стежив за Вікою, зазираючи просто в очі. Він дивився глибоко в людину, просто в душу, вивчаючи її до останньої клітинки.
— У цю епоху ми зовсім забули, що не завжди варто чекати приводу, щоб зателефонувати, — старенька втомлено відповіла.
І не було в ній нічого дивного: з-під хустки виднілося сиве волосся, очі були обрамлені зморшками. Її обличчя здавалося неможливим запам’ятати — воно було таким самим, як тисячі інших. Заплющ очі — і Віка навіть не згадала б його.
— Було б куди телефонувати… — із сумною усмішкою промовила дівчина. — Уже пізно й холодно, а ви чого метете?
— Нічого… Мені корисно дихати свіжим повітрям, та й кіт он погуляє.
Вікторія повільно рушила ближче. Ноги ніби самі несли її вперед — несвідомо, без жодного контролю.
Тварина лащилася біля ніг господині. Шерсть припорошували білосніжні пластівці.
— Ти зателефонуй, доню, — тихо промовила бабуся. Її подих перетворювався на білі хмаринки пари. — Іноді один дзвінок може зігріти краще за будь-який чай.
Вікторія лише скептично похитала головою. Який дзвінок? Кому? Цей древній апарат, напевно, перестав працювати ще до її народження. Дроти, мабуть, перемерзли або їх узагалі зрізали.
Хтось би пояснив старенькій, що це просто металобрухт.
Вона вже хотіла ступити геть засипаним снігом асфальтом, коли морозну тишу подвір’я порушив швидкий, хрусткий звук кроків.
Вузькою засніженою стежкою, зрізаючи шлях, ішла дівчинка років чотирнадцяти. Важкий рюкзак відтягував їй плечі, каптур був насунутий до самого носа, а обличчя застигло, майже прозоре від утоми.
Дівчинка вже майже пройшла повз, але кіт раптом зрушив із місця. Залишаючи на свіжому снігу глибокий ланцюжок слідів, він перегородив їй дорогу. Наполегливо привертав увагу, зазирав в очі, лащився й голосно муркотів.
Школярка завмерла. На мить її похмуре обличчя здригнулося. Вона присіла навпочіпки, звільнила з рукавички трохи посинілу від холоду долоню й занурила пальці в густу котячу шерсть.
— Який же ти хороший, — на дівочому обличчі проступила усмішка. — Який красунчик! Це ваш кіт?
Вона глянула на Віку такими очима, що відповісти нічого іншого було неможливо:
— Мій…
— Круто, що він гуляє з вами! Я теж завжди хотіла кота.
Дівчина розгубилася. Вона зовсім не хотіла заводити розмову, та й власні відповіді її спантеличували.
Старенька непомітно підійшла ближче. Віка здригнулася від несподіванки й відступила.
— Запитай її, чому їй не купили кота, — прошепотіла старенька.
— Та ви що… — розгубилася дівчина. — Самі запитайте. Чому саме я?
— Вона обрала розмову з тобою, — з таким спокоєм і буденністю промовила літня жінка.
Віка не могла вимовити й слова. Нісенітниця… Якась містика!
— Ви так говорите, ніби дівчинка вас не бачить.
— Для неї ти зараз реальніша. Ну ж бо, я впевнена, ти їй допоможеш!
— Я, мабуть, піду.
Дівчина рушила до тьмяно освітлених дверей під’їзду. Це не вкладалося в голові. Поганий сон, не більше. Напевно, ця старенька просто не сповна розуму. Або у Віки поїхав дах. Тут будь-який висновок здавався доречним.
Коли вона порівнялася з дівчинкою, що сиділа навпочіпки, щось защеміло в грудях. Адже Віка теж колись хотіла кота. Батьки були проти: це ж догляд, прибирання, шерсть, суцільна відповідальність.
— Слухай, а чому не попросиш кота в батьків? — запитала дівчина, і по спині пробіг холодок.
— Батьки проти, — втомлено відповіла дівчинка. — Для них найважливіші оцінки. Нескінченні контрольні, репетитори…
Віка обернулася до старенької з німим проханням в очах: що їй робити далі? Старенька мовчала.
— Вони не такі черстві, як тобі здається.
— Ну так, тільки навіть на вихідних мене вдома немає. Треба ж ходити на додаткову англійську.
Вікторія дивилася на худеньку постать у величезній пуховій куртці й упізнавала себе.
— За такого графіка життя кіт — не панацея.
— А що тоді? — дівчинка підняла голову, пильно вдивляючись в обличчя Вікторії.
— Розмова з кимось, хто на твоєму боці… — усвідомлення сказаного прийшло надто пізно.
Дівчина здригнулася, їй навіть стало холодніше. Вона ж зовсім не збиралася втручатися й роздавати непрохані поради.
— Жартуєте… Я навіть телефон вимкнула, щоб хоч двадцять хвилин побути в тиші. Кому мені телефонувати?
Віка не знала, що на це відповісти. Чому їй хочеться допомогти? Приділити потрібну увагу, змусити усміхнутися. Їй здавалося, що січневий мороз повзе по дівчинці огидними щупальцями. Ще трохи — і оселиться всередині.
Тоді буде надто пізно, і вона перестане так усміхатися. Зіллється з масою безликих людей.
Морозну ніч порушив старечий, трохи скрипучий голос:
— А ти запропонуй їй зателефонувати з таксофона. Він одразу з’єднає з тим, хто потрібен.
Віка вагалася. Школярка ніби не чула й не бачила старенької, не реагувала, але старанно гладила кота. Вона говорила тільки з Вікою — у цей момент Вікторія посідала важливе місце в чужому житті.
— Таксофон, здається, працює.
— Справді? — вона поглянула в бік старого апарата. — Напевно, вона образилась. Я давно їй не телефонувала.