Глава 1

   Зимовий вечір — холодний, суворий, але прекрасний у кожному хрускоті снігу під ногами, у кожній хмаринці пари, що виривається з рота.

​Цією вулицею ходять сотні людей, і кожен новий крок стирає слід іншого.

​Люди поспішають до маленьких двориків, де багатоповерхові будинки, мов давні брили, стоять на землі. Де світяться кухонні вікна. Де сім’я збирається за вечерею. У цих вікнах втомлені мами намагаються заколисати дитину. Де самотня людина розчарувалася в інших. Де старі люди часто залишаються самі-самісінькі з відведеним їм часом.

​У таких будинках і двориках минає людське життя — мимохідь і непомітно для інших. Ми пам’ятаємо друзів, поки вони ходять цими доріжками, а самі зрештою стаємо спогадом для своїх дітей.

​До одного з таких старих будинків поверталася Вікторія.

В автобусі було порожньо, у салоні — холодно й сиро. З рота клубочилася гаряча пара. Вона стежила, як за вікном великими пластівцями падав сніг. Він укривав дорогу й сухі стебла давно зів’ялих квітів, жовті ліхтарі й густу ніч, що накрила землю.

​Снігоприбиральна техніка не справлялася. Сніг липнув до скла, маскував вибоїни в асфальті.

​Це місто жило, але зовсім неправильно — без відчуття зимової казки, чарівництва. Його можна було б назвати «Безнадією», і багато хто погодився б. Обличчя перехожих — похмурі маски — зливалися в одне. Роздратування, невдоволення… Невдоволення погодою, життям, власними вчинками.

​Відчуття самотності супроводжувало дівчину погано освітленими доріжками, у маленькій квартирці, за чашкою несмачного чаю.

​Хотілося виговоритися, сказати про те, що накопичилося. Бездумно розридатися, але стіни тиснули, стеля здавалася брилою, яка ось-ось обвалиться. Дівчина намагалася поїсти й швидше заснути. Вранці — новий день, робота до вечора, і якось швидше минає життя, не стоїть на місці.

​От би зателефонувати подрузі… Тільки в кожного своє життя. Вони так і не зідзвонилися після університету. Зателефонувати б рідним людям, та нікого вже не залишилося.

​Чашка міцного чаю на ніч і бутерброд з маслом. Як у далекому дитинстві, наче в іншому всесвіті.

​Коли бабуся намазувала товстим шаром і посипала цукром. Коли взимку в селі дід розпалював піч, а дрова потріскували. І як чудово засинати під такий звук колискової! А за вікнами зима, хуртовина виє, мов дикий звір. А ти закутаний у теплу ковдру, і все здається зовсім не страшним.

​Останнім часом Віка часто думками поверталася туди, де завжди чекають і хвалять за хороші оцінки. Де бабуся сварить за двійки, а дід каже, що оцінки нічого не вирішують.

​У всіх же так: у дитинстві ми мріємо якнайшвидше подорослішати, і це здається таким прекрасним. А потім сумуєш, тужиш за часом, якого вже не повернути.

​Час мчить, а попереду зима, що замітає все навколо!

​Вранці Віка вибігала з під'їзду, застібаючи пальто на ходу. Проспала, запізнюється. Догана від начальниці, глузливі погляди співробітників — усього цього так хотілося уникнути.

​За ніч намело, короткі черевики загрожували набратися снігу. Дівчина ступала обережно, дістаючи з великої сумки теплі рукавиці.

​Усього секунда — і ключі вислизнули, впавши на доріжку.

​— Та що ж таке… — знесилено видихнула вона, намагаючись безшумно відшукати метал, що впав.

​Вона розгрібала сніг руками, пальці поколювало холодом і морозом. Наполегливо й швидко, щоб скоріше бігти.

​Її увагу привернули маленькі сліди котячих лап. У цьому дворі ніхто не тримав тварин. Жодної сусідки з маленьким песиком. Навіть у вікнах мешканців не видно було гарного кота. Переїхавши сюди на початку вересня, дівчина навіть здивувалася цьому, але із сусідами так і не познайомилася.

​Віка мимоволі простежила траєкторію слідів. Дивно… Вони обривалися біля старого дитячого майданчика. Наче тварина безслідно випарувалася.

​Майданчик пустував. Заметений снігом, без жодного сліду. Холодний метал скрипів і гудів під дією морозу. А сніг усе падав і падав, укриваючи дворик.

​— Дівчино, ви йдете? — гучний, різкий для слуху голос жінки позаду. — Ну що ви стали посеред дороги?

​— Вибачте, — буркнула Віка й поспішила до зупинки.

​На тій самій зупинці вже юрмилися пенсіонери. Спати їм не хотілося, а бажання першими приїхати на ринок гнало їх уперед.

​— Жити зовсім погано стало, просвіту немає, — висловилася одна, і всі дружно її підтримали.

​Вікторія подумала, що жити й справді стало гірше, але всі продовжують жити!

​Напевно, людям завжди все не подобається. Це закладено в нас природою. Або з віком ми так черствіємо, перетворюючись на камінь, який життя шліфує, мов море.

​На роботі завал. Понаднормові. Директор зривається на підлеглих. Хороший сон уже розкіш. Денне світло — лише з вікна офісного приміщення. Здається, життя минає повз. Залишається туга, тягуча, холодна… туга.

​Дівчина вирвалася на п'ять хвилин налити кави. Яка це чашка за день… четверта?

​— Ох і Михайлович, сьогодні просто цербер, — видихнула Ольга, дзвінко розмішуючи цукор у чашці.

​— Це його справа — кричати.

​— Ну не знаю, Вік, мені здається, можна й по-людськи поводитися, — дівчина зробила ковток, задоволено прикривши очі. — І надворі холод собачий, не зима, а якийсь льодовиковий період!

​— Ми просто старі, кров не гріє… — засміялася Вікторія, слухаючи шум кавомашини.

​— Дурниці! Я такого хлопця зустріла — там усе зігріється.

​— Ну й бешкетниця, іди працюй! — Вікторія засміялася, легенько штовхнувши колегу. — Потім докладніше розкажеш.

​І чудово знала, що більше нічого не запитає. Та й розмовляти наприкінці дня вони не будуть. Сімейні колеги чітко після завершення робочого часу поспішать додому: забрати дітей зі школи, садочка, приготувати вечерю, допомогти зробити уроки. Ольга, людина з характером, жодних додаткових завдань не бере — вона ще навіть не вийшла заміж. Залишається лише Вікторія.