Глава 4. Там, угорі

Дівчина поруч здавалася зовсім спокійною. Вона сиділа навпроти, притулившись спиною до стовбура дерева, як і Мія. Між ними була дистанція не менше трьох фаланг[1], але, очевидно, скорочувати відстань поки що не треба було. Венді майже не звертала уваги на розмову і знаходилася, швидше за все, наодинці з лялькою, котру в’язала, ніж поруч із двома іншими співрозмовниками. Лиш іноді дівчина щось хмикала і говорила, але не було зрозуміло, до кого саме. Вона чомусь одразу почала асоціюватися з корицею. Тиха людина в коричнево-фіолетовій палітрі, від якої пахнуло прянощами.

А ось її супутник намотував круги навколо дівчат. Він був схожий відразу на всіх тих, хто дивиться на світ під якимось своїм, не завжди зрозумілим кутом. Якщо така людина виявилася б вченим або авантюристом, гравцем у карти або фокусником, Мія б не здивувалася. Він уособлював все те, що могло їх об’єднувати. Варто лише зачепити потрібну тему, і в очах таких людей одразу миготить якась іскра. Навіть його наряд, ніби звичний для цих місць, здавався пошитим за якоюсь секретною формулою. Його створили, а таємницю крою заховали, щоб більше ніхто не зміг рухатися в одязі так само плавно, як це робив Скай. Його флайо — не поєднання кольорів, як в інших, а градієнт з космосом угорі і сонним сонцем унизу. В руках він крутив крислатого капелюха, настільки великого, що ним можна було накрити ціле лисеня. Кроки Ская здавалися такими м’якими і природними, що нагадували плавний чудернацький танець. Мія слухала кожне його слово і хотіла нарешті отримати відповідь на головне запитання.

— Зачекай, у якому сенсі — що вони таке? За складом? Тобі все одно це ні про що не скаже, та й не знаю я, якщо чесно.

— Ні-ні-ні. Просто, що вони таке? Вони виконують якусь функцію? 

— А-а-а! — протягнув оповідач, після чого прикусив палець і посміхнувся. — Одразу в самий корінь, так? Хороше запитання. Хороше.

Він зітхнув, але секрети ось так відразу розкривати не поспішав. Саме очікування і зацікавлене обличчя Мії, очевидно, приносили йому задоволення.

— Про це поки що знає тільки Орторус. І то не всі. Тут як не старайся, нічого не доведеш, тому майже всі, кому кажу, не вірять. Але я бачив, а значить це уже не нісенітниця. Міє, Венді? — підігріваючи азарт, звернувся він. — Готові увійти до відсотка посвячених людей?

— Я цю історію чула, — скептично зітхнула остання, не відриваючи погляду від ляльки. — Ми тільки нещодавно прилетіли, я навіть відіспатися не змогла. Можна я…

— Зачекай, стоп-стоп-стоп. Я тебе не так часто про щось прошу, сестрице. Ми скоро завершимо, так що склади нам компанію.

Ще одне зітхання, і тепер у ньому звучала безнадійність. Скай сконцентрувався і подивився на Мію так, ніби сам був готовий дізнатися про величний секрет Віоландо.

— Це переходи. Пе-ре-хо-ди.

— Переходи куди?

— А ось цього я не знаю! — розвів він руками. — Ну як, відносно. В одних багато піску, в інших зовсім немає землі, у якихось величезне, просто жахливо величезне листя на деревах росте. Але що це за місце, чи наша це планета? Уявлення не маю, хоча й сумніваюся, що наша. Такі речі треба ставити під сумнів. Обов’язково.

— Пісок і листя? Звідки ти про це дізнався?

Мія на секунду завмерла. Мрійлива і водночас хитра посмішка оповідача на місці руйнувала здогадки і практично повністю розкривала картину. Не довелося навіть гадати, через що він так посміхався.

— Зачекай-зачекай, невже...

— Я був там, — киваючи головою, підсумував Скай.

— Ні, не може бути. Перебільшуєш, так?

— Ні краплі. Справді був. І навіть не в одній.

— Та ну! І що там? Ти просто зникаєш і з’являєшся в іншому місці?

— Ні. З землі не видно, але в цьому тумані насправді знаходяться сходи.

— Сходи?

—Ага, найрізноманітніші. Вузькі, широкі, скляні, дерев’яні. Та всілякі. Але всі вони дуже довгі. Набагато довші, ніж діаметр цієї хмаринки. Ось і залишається загадкою те, як можна увійти в маленьку хмарну горстку, потім летіти вздовж довгих сходів й опинитися у великому дивному світі, — компаньйон перевів погляд на свою спокійну подругу. — Венді, є здогадки?

— Жодної, — не відволікаючись від в’язання, відповіла та.

— Взагалі вона теж любить всі ці дива, та ще й як, просто зараз вередує, — пояснив Скай. — Так ось, сходи. З ними загадка. Насправді тут усе вирішується методом експериментів. Наприклад, спершу в мене не виходило зайти в переходи. Я просто пролітав крізь хмару, і ніякими сходами там не пахнуло. Але одного разу вийшло так, що через яскраве світло я летів із заплющеними очима. Просто так, навіть не сподіваючись, що я залечу в перехід, уявляєш? І в результаті я залетів у нього. Чомусь саме так в мене вийшло. Поки що я вдало переходив усього тричі, але щоразу почувався маленьким джмелем, котрий залетів у світ величезних масштабів. Востаннє я пролітав пів години, а насправді тільки від дерева до дерева долетів. І дерева там нескінченно піднімаються вгору — я не бачив їхніх верхівок і підніжжя теж не бачив. Тільки стовбури, що тягнуться бог знає куди, гілля і листя, на яких сотні таких самих Скаїв помістилось би. Там усе дуже велике, навіть не уявляєш.