Глава 3. Багатошаровий замок

Дивлячись на замок зблизька, виникало трепетне відчуття. Ця будівля була домом для багатьох людей, кожен із яких колись переступив її поріг уперше. Зараз це треба було зробити і Мії, та вона хвилювалася, бо бачила перед собою не просто замок, не велику будівлю, а цілу обитель. Пальці торкнулися чорного каменю — і замок в уяві дівчини наче ожив. Спершу з ним потрібно було познайомитися.

Без чіткої форми, десь надтріснутий, десь брудний, один блок підпирав іншого, такого ж неідеального. Каміння, торкаючись одні одних, колись стали тим, на що зараз не глянеш байдуже. А там, за кам’яним пластом, знаходиться щось таке, що дуже відрізняється від усього, що Мія звикла бачити.

Вона опустила руку, треба було заходити всередину. Великі сірі двері перед нею, здавалося, відчинялися дуже рідко. Нижче, просто в них, був трохи менший отвір, точно під зріст високої людини. Мія ще раз оглянула вежі і була вражена. Захоплення зараз брало верх і над сором’язливістю, і над хвилюванням. Вона, нарешті, опинилася всередині.

Це було таке місце, що мало рідний запах. Незнайомці або нечасті гості завжди його відчувають, а ті, для кого стіни стали вже рідними, звикли і не помічали його. Тут, у холі, він був м’яким і злегка солодким, ніби недавно хтось випікав здобні булочки з крихтою і поливав їх медом. Якщо пощастить, Мія теж одного разу переступить поріг, і цей аромат вже не буде для неї новим.

У приміщенні справа, що знаходилося через арку, щось упало і звук був протяжним, ніби металева кришка все котиться по підлозі і ніяк не може зупинитися. Звідти ж почулася стишена розмова. Широкі розгалужені сходи, що були схожі на розрізане навпіл стебло, мовчали. Мовчав і довгий вузький коридор зліва, на стінах якого було багато ламп, котрі випромінювали не дуже яскраве світло.

Під ногами — візерунки, найрізноманітніші, але не дуже кольорові. Міцна тканина, назви якої Мія не знала, була прикрашена й вкривала собою майже весь простір холу. По такій красі ходити б босоніж, але оскільки Фріда не роззувалася, значить так тут було прийнято.

Парадні сходи звужувались до центру, а потім знову розширювалися, наче пісковий годинник. Поручні — сама витонченість, їх краще не чіпати, щоб не пошкодити. Такі крихкі на вигляд, вони нагадували дерево, розписане кришталем. По боках, на стінах холу, висіло багато світильників, більшість із яких не були запалені.

Фріда повела Мію за собою в бік приміщення, звідки долинали звуки. Чим ближче вони підходили, тим яскравішим і солодшим ставав запах. Вони пройшли під аркою й опинилися в невеличкій кімнатці з дерев’яним блискучим столом і розшитими довкола нього стільцями. Вікна навпроти арки пропускали сонячне проміння, що розділювало приміщення рівними блідими лініями. У віддаленому кутку лежала і дошка для нарізування, і овочі, але кухнею це місце не назвеш: у такому приміщенні, в першу чергу, прийнято відпочивати, а вже потім готувати щось.

На найближчому стільці сидів чоловік. Він глянув на дівчат, і деталі інтер’єру одразу втратили свою цінність. Незнайомець здавався спокійним на вигляд, охайним і в хорошій формі як для такого зрілого віку. В бороді та волоссі проступала сивина, чого не скажеш про вуса. Нігті у нього були довшими, ніж в інших чоловіків, котрих Мія зустрічала в Мейярфі. Всупереч побоюванням, незнайомець не наближався, а продовжував повільно протирати підсвічник.

— З приїздом. Ну і ну, — чоловік припідняв брови, але дуже здивованим його не можна було назвати.

Та не встигли йому відповісти, як єдині у приміщенні двері відчинилися. Спершу вийшла Хлоя з двома тарілками в руках, а слідом — дівчина, з якою вона розмовляла. Приміщення миттю наповнилось галасом.

— … ну і, словом, я його послала. А чому я маю терпіти, правильно? Правильно. Він зробив свій вибір, а я зробила свій на користь бути щасливою і без нього. О-о, ось, до речі, вона. Я ж кажу схожа, га? — вона звернулася вже до Мії. — Це Мелісса, он Вілсон, я пропоную нормально поїсти після поїздки. Випічка і фрукти, звичайно, добре, але нормальна їжа — це нормальна їжа.

— Ага! — вигукнула світловолоса дівчина, ніби збиралася щось додати, але думку так і не продовжила.

Поки Фріда з Мією мили руки, перша тихенько повторила імена нових знайомих і чомусь уточнила хто є хто. Незабаром всі п’ятеро сиділи за столом, але Вілсон з Меліссою не їли. Розмову вела Хлоя, і всі, крім Мії, перемовлялися між собою про щось своє, абсолютно незрозуміле. Мія старалася не виглядати скутою, але зорового контакту уникала.

— До речі, до речі… Є невеличка проблема з таннавейром. Це так, гадаю, зовсім дрібниця, але Парадокс передав дуже великі і щирі вибачення.

 — У якому це сенсі проблема? — Хлоя насупилася, але Мелісса абсолютно невимушено продовжила відповідати їй:

— Ну…

— Він його що, зламав?

— Що? Та ні, навряд чи зламав. Він не уточнював, що трапилося, тільки сказав, що чи то проблема, чи то перешкода… Просто з даху побачив, як ви їхали, і попросив передати щирі вибачення. Сам показуватися категорично не готовий. Але візьми і пробач йому, і, я впевнена, покажеться, — Мелісса говорила винувато, ніби це вона щось утнула. — Він це щиро, ти ж знаєш, що…

— Стоп. Зараз стоп. Значить проблема…