Глава 2. Наскрізь

У такий пізній час Мія жодного разу не ходила по вулиці, навіть біля власного дому. Коли місто ставало іншим, вона зазвичай уже спала в своєму ліжку. Зараз було не по собі від кожного звуку, від підозрілих людей, які проходили мимо, і вигуків, що долинали з провулків. В одному з трактирів сварилися троє чоловіків, а потім десь поза приміщенням розбилося вікно. Бродячі тварини, здавалося, теж ставали самі не свої й оскалювалися із закутків. Мія стиснула руку Фріди ще міцніше. Провідниця йшла швидко, тому дівчина за нею ледь встигала.

 Вночі грастій на вулицях було більше, аніж вдень. Одні стояли на постах, інші ошивалися поблизу закладів, де люди випивали, треті ж проходили зовсім поруч із Мією. Зараз Мейярф кишів тими, в чий бік навіть голову було страшно повернути. Атмосферу ніяк не можна було назвати дружньою чи впізнаваною, схожою на ту, що господарювала вдень. Здавалося, що ось-ось хтось зірветься з місця і схопить її за руку. Нав’язливі думки про те, що всі довкола знають про їхній злочинний задум, ніяк не виходили з голови.

Потік людей, у якому було легко заховатися, де можна було почуватися непомітною піщинкою, зник. Вночі кожен на вулиці був сам по собі, на виду в інших.

— Куди це ти зібралася? Ану стій! Стій кажу! — крикнули зліва, і Мія аж смикнулася.

Грастія кинувся за собакою, яка нахабно стягнула з його тарілки щось смачне і рвонула в провулок. Чоловік, який залишився сидіти за столом, сміявся, а інший, пробігши не так далеко, розлючено тупнув ногою.  

Така дрібниця, але дихання збилося. Мія зловила себе на думці, що воно підводить у найважливіші моменти. Дурне дихання і дурний піт, що виступав від хвилювання. І ця втома, що здолала так невчасно. Навіть дитина могла б помітити, що вона не на жарт хвилюється, варто лише глянути в її бік.

Мейярф точно злився на неї і хотів скоріше спіймати. Але яким би швидким не був крок, як би страшно не ставало, головне — не відпускати руку Фріди. Здавалося, варто лише послабити хватку, нехай навіть випадково, і єдиний шанс одразу вислизне з-поміж пальців, розіб’ється об землю і зникне. Мія загубиться в цій ночі, і навіть жовтий шепіт не зможе її більше знайти. Міцніше, міцніше стискати руку, інакше Мейярф знайде її.

Зараз місто здавалося живим. Справжнім гігантом, котрий походив на живу людину. Очевидно, що гучномовці — його голос і вуха, пісок і асфальт — шкіра, а саме тіло, якщо її не обманювали місцеві жителі, займало майже половину всього материка. А ось його очі… Очима Мія вважала громіздкі будівлі, котрі чимось нагадували форму грибів. Вони були вищими не просто за всіх інших, ні. З них можна було дивитися на місто звисока, помітити будь-яку дрібницю як у нетрях, так і в благонадійних районах. Навіть таку брудну пляму, як сама Мія і її думки, що суперечили правилам і порядку. Це якщо дивитися знизу, з висоти звичайної людини, дивлячись на великі білі стрічки, що діставали майже до землі, широкі капелюшки і непрозорі вікна, то могло здатися, що будівля спить. Що це просто споруда і нічого більше. А Мейярф не спав, тому знав усе. Кожну заслугу і кожну провину.

Фріда повернула в один із вузьких провулків, і вони відійшли подалі від головної вулиці.

— Міє, — провідниця погладила її по плечу, — ти аж трясешся. Не хвилюйся так. Зараз навряд чи якомусь грастії прийде до голови чіплятися до звичайних перехожих. Ми скоро дістанемося одного місця, куди ні грастії, ні хтось інший не ходить. Тільки трішки потерпи, добре?

— Так, так. Вибач, я сама не знаю, — вона почала хитати головою і розводити руками, щоб виправдатись, — чому так…

— Це нормально, — Фріда тримала себе в руках набагато краще, хоча теж нервувалася. — Я занадто швидко йду. Не всі встигають за мною, тому ти поки що відпочинь і подумай про якісь дрібниці у найближчі п'ятнадцять хвилин. Про те, про що тобі не страшно думати. Впораєшся?

— Так, — хотілося відповісти якомога впевненіше. — Звичайно. Ще раз… е-е-е… пробач. Все добре.

Коли вони продовжили свій шлях, Мія з усіх сил намагалася не накручувати себе і думати про щось інше. Фріда, як і багато хто в Мейярфі, була одягнена у флайо[1], і потяг до такого одягу влітку здавався незрозумілим: довгий поділ, пояс, через який флайо не носитимеш розстебнутим, до того ж широкі рукави — усе це аж ніяк не могло бути зручним. Фріді не вистачало лише широкого капелюха, якого тут носив мало не кожен другий. Увечері це виглядало ще пів біди, але ж його носили і вдень, коли зірка над головою ніби тріщала від спеки. Нехай місцеві ігнорували здоровий глузд, але приїжджі… З ними теж було щось не так?

— Все, нарешті на місці.

Вони повернули в один із таких провулків, у котрі зайдеш хіба що коли дуже потрібно скоротити шлях. Зовсім невелика вуличка, де кожні двері і вікно здавалися давно покинутими. До одних із таких непримітних дверей, що знаходилися майже посередині вулиці, підійшла Фріда і відчинила їх ключем. Заходити не поспішала, а Мію пропустила вперед.

Нічого особливого. Стара бібліотека, що не вражала ні розміром, ні кількістю книжок. Скоріше — просторе запилене приміщення для тих, хто хоче побути на самоті, ніж повноцінне сховище сотень книг. Багато столів, стільців і книг, але не так багато світла. Не більше десяти язиків полум’я, яких замало для такого приміщення.

У віддаленому кутку за стійкою сидів чоловік — до нього Фріда й попрямувала. Він відволікся від якоїсь своєї справи і піднявся зі стільця, нерішуче помахавши рукою. Завдяки місячному сяйву і свічці на столі його можна було розгледіти. Чоловік був середніх років, як Зауж, але благороднішим на вигляд, довготелесий, в окулярах і з лисуватою маківкою.