Глава 1. Жовтизна

ТЕРСИДА

Сонячні епізоди важливі.

Вони розповідають про просте, без якого не буває важливого.

Це звичайні дні, що створюють основу історії.

Без них були б тільки почуття без сенсу.

Про сенс люди читають до настання темряви.

ЙЕТАЛЬ

Місячні епізоди чарівні.

Вони гармоніюють з музикою і вміють зачіпати.

 Якщо виходить, їх не тривожать, доки не заховається сонце.

Тому що вночі з’являється сокровенне, що веде за собою.

А в ньому — й самі ми.

ЖОВТИЗНА

— Ви набагато гірші за душогубів. Подібні до вас одразу відкушують руку свого товариша по лікоть. Бути егоїстом і жити всупереч усім нам — хіба це можна назвати метою? Ні, це неможливо і неприродньо. Саме тому ви винні, безумовно. Ви винні назавжди.

Звучав спокійний чоловічий голос. Гучномовці, наче провідники неквапливого мовлення, доносили до всіх правду. Той самий стиглий плід правди, від якого неможливо відмовитись, помірно солодкий, зведений до істини. Інакше кажучи — справжній і найсоковитіший серед всіх інших сортів. Треба було мати талант, щоб передати його унікальний смак. Цей голос, який впізнавав кожен мешканець міста, мав щось таке, що притягувало, було дивовижним і схожим на дар. Він ніколи не звучав підвищеним тоном і завжди мав рацію: не тільки для себе, а й для переважної більшості. На фоні тихої оркестрової музики було чутно діалог, що нагадував не критику дій, а розмову двох однодумців. Гучномовці, що висіли на високих стовпах, дозволяли насолодитися бесідою будь-якому перехожому. Слухати або затулити долонями вуха — справа кожного, але головне, що у нього є вибір.

— Адже ви розумієте, пане То́кіре, що це велика помилка з вашого боку? Розумієте всю небезпеку, що могла спіткати наше місто, чи не так? Зараз ви берете на себе відповідальність, а завтра ваш винахід призводить до трагічних наслідків. Кому ви будете доводити, що це нещасний випадок? Родичам жертв? Знедоленим? Тим, що постраждали?

— Я вас чудово розумію, — змученим і не дуже впевненим голосом відповів співрозмовник. — Дуже добре розумію, про що ви кажете, пане Ме́ндаксе.

— Ваш вчинок ганьбить не тільки ваше ім’я, пане Токіре. Ви — чоловік, батько і син. Ви, зрештою, механік. Не вчений, дорогий мій, не винахідник, а механік! Ви знаєте, що це означає?

— Що нічого шукати в сфері, для якої я не створений. Це помилка, яку я зміг усвідомити тільки зараз.

— Саме так! — чоловіку, котрий каявся, почали було аплодувати, але вирішили, що двох хлопків буде достатньо. — У нас є вчені, ви про це знаєте. Вони займаються своєю справою, а ви — своєю. Нескладно ж запам’ятати.

— Так, зовсім нескладно.

— Адже зрозумійте, я спілкуюся з вами, і серце стискається. Не хочеться, щоб ви зруйнували своє майбутнє. Ви — чудовий механік, завдяки вам наш Мейя́рф зберігає світло навіть вночі. Ось тільки не намагайтесь зробити наше місто яскравішим, просто підтримуйте в ньому світло. Інакше це може закінчитися тим, що ми спалимо самі себе.

—   Чудово розумію ваш посил, — з трепетом у голосі погодився обвинувачений.

— Значить розумієте і глибину своєї провини. Визнаєте, що несете відповідальність перед нами всіма? Перед кожним мешканцем Мейярфа, який міг би постраждати від ваших дослідів. Ви небезпечні, а ваші дії, не побоюся цього слова, порочні.

Тепер голос обвинуваченого знову звучав тихо, впевнено, але покірно. Сором витіснив трепетні відчуття, й не обов’язково було дивитися на його обличчя, щоб зрозуміти це.

— Звичайно, визнаю, пане Мендаксе. Винний і зганьблений. Я кажу це цілком свідомо, — розкаявся обвинувачений. — Краще зараз, аніж ніколи.

— Ось тут ви маєте рацію. В такому випадку, пане Токіре, хотілося б, щоб ми пішли один одному назустріч. Ви знаєте, що свавілля такого роду передбачає тривалий термін ув’язнення. Ми з вами прекрасно розуміємо, що з цього виходить, — чоловік на певний час замовк, ніби до останньої секунди не був упевнений, чи варто йому продовжувати. — Але як ви поставитесь до того, якщо Мейярф дасть вам шанс?

— Мені… вибачте?

У голосі обвинуваченого прозвучало здивування. Ніякого захоплення, ніякої провини. Ніби поставлене запитання було неможливим, не вписувалося в жодну існуючу норму і не мало права навіть прозвучати.

— Про який шанс ви говорите, містере Мендаксе?