Розділ 50. "Так".

_Інеса_

— Про що ти думаєш? — запитав несподівано Еміль, після того, як він щось обговорив зі своїми товаришами та повернувся до мене на кухню, щоб продовжити наше "знайомство" без свідків.

— Тебе цікавлять мої думки? Та ну. Не дуркуй, Аполлоне! Ми не на тому етапі, щоб цікавитися подібним, — відмахнулася я й продовжила жувати хрустку та жирну курячу ніжку у паніровці, від якої мене не змогло відволікти повернення красунчика.

— Це ти не дуркуй, Перлинко. Ти дала мені прізвисько, втім, не думаю, що воно мені личить. Я Батя. Стерв'ятник. І для дуже близьких — Еміль. Куди мені ще одне ім'я? Ще й таке... чудернацьке, — награно скривився красунчик.

— Для мене ти Аполлон, і крапка, — твердо сказала я та й злизала з губ своїх залишки панірувальних сухарів.

Такі мої дії сподобалися Емілю. Це я визначила за його подальшими діями. Він перевів свій погляд на мої губи та затримав його на них.

— Хочеш, щоб я зробив виняток із правил  й дозволив тобі так мене називати?.. Гаразд... Але за однієї умови, — хитро всміхнувшись, посунув бандит ближче на два сантиметри свій стільчик до мого.

Я напружилася в очікуванні його слів. От тільки він усе мовчав, роздивляючись моє обличчя, немов випробовуючи на терплячість.

— Ото ще мені інтригант! Що ти там вигадав? Зіграти зі мною в карти на бажання? Чи, радше, на роздягання? — не витерпіла я.

— Немає шани тим чоловікам, які пропонують такі розваги вродливим панянкам.

— Котику, ти ненормальний. Такий шанс профукав! Ми з тобою нині вдвох на кухні. Між нами тридцять сантиметрів відстані, а на мені немає трусиків... Але тебе цікавлять мої думки. Ну що за експонат? — хоч і дещо брехливою, але грайливою була я, як ще ніколи до цього.

— Такий, як є...

– Я тепер боюся продовжувати з тобою спілкування. А раптом тебе постійно цікавитимуть суто мої думки, і ніщо більше? Брр!

Аполлон засміявся гучно й нестримно, не соромлячись емоцій здивування. А мені ж така реакція здалася бальзамом для душі.

Мало хто з чоловіків може витримати мій характер і мої напористі жарти. Та цей, здається, входить у цей маленький відсоток.

— І якого саме виду спілкування ти хочеш? — вдосталь повеселившись, перегодом запитав джигун. — А радше, що мене має цікавити в тобі, аби тебе це задовольняло?

На мить я підвисла. Для вигадування блискучої відповіді, в якій я бажала обов'язково завуалювати сексуальний підтекст, знадобилося декілька хвилин.

— Знаєш яка твоя помилка? Замість того, щоб відчувати, ти говориш.

Під моїм пильним поглядом гарнюсик вражено підняв брови, але мені цього цілком вистачило, щоб пересвідчитися у своїй досконалості. Тож я, зі спокоєм на душі, відвернулася та вгризлася у свій черговий смаколик.

І після такої ноти, здавалося, нічого вже не могло мене вразити. Та насправді це тільки здавалося так.

Еміль декілька хвилин непорушно спостерігав за тим, як я набиваю свій шлунок смаженою стравою. І я з останніх сил стримувала свій сміх. Але не тому, що його погляд мене дистанційно лоскотав, а тому, що я була задоволена такою увагою.

Аж раптом мій грішний ангел у чоловічій подобі сунув пальці у кишеню чорних штанів. І витяг звідти маленьку коробочку, оброблену чорним оксамитом. Відкривши її, мов мушлю, поставив перед моїм носом. І щоб уже напевно позбавити мене кисню у грудях, вимовив:

— Не хочеш слів? Окей. Ось.

М'ясо зненацька припинило мене приваблювати. Вся увага моїх очей і серця, яке несподівано почало показувати ознаки тахікардії, зосередилася на блискучому діамантику всередині коробочки. І скільки я потім не кліпала віями, а блиск в очах все одно сліпив мене, краще за ксенонові фари зустрічного авто на заміській трасі.

Зрештою, я остаточно втратила інтерес до їжі. Натомість, мало не вперше в житті, злякалася.

— І що це означає? — із зусиллям заговорила та окинула божевільного поглядом, в якому сховала велику кількість недовіри.

— Це моя тобі відповідь... І умова, — лаконічно пояснив усміхнений Еміль.

— Два в одному?

— Так, — короткою була репліка того, у кого, здавалося, проблеми з головою.

— Тебе цікавить... — аналізуючи ситуацію, хотіла я сказати висновок уголос. Але не змогла.

Усвідомлення, що комусь у цьому світі важлива вся я цілком і повністю, п'янила й збивала з ніг. Тож я перевела погляд з дивака на прикрасу... Й таки не встояла перед можливістю подивитися, як вона сяятиме на моєму безіменному пальчику. У темпі румби побігла мити руки над мийкою, а потім залюбки потягнулася до цяцьки.

— Це "так"? Ти приймаєш мою умову? — передалося хвилювання інтонацією чоловіка, який спостерігав за моїми діями майже не дихаючи.

— Це лише передперегляд, — граючи, впевнено вимовила я.

Дивитися на вишукану й безумовно не дешеву прикрасу на своїй руці було до бісиків приємно. Та неочікувано стало цього недостатньо. Мої очі миттєво знайшли очі мого нареченого. У них я побачила все, включно з нашим майбутнім пишним весіллям і двома синочками, яких я йому не проти буду народити... Якщо він дуже гарно попросить...