Розділ 51. Парламентер.

Присягаюся, я воліла роздерти його на шматки! Цього очманілого комедіанта! Але він так довго та вперто тримав двері, за якими встиг сховатися, що сили покинули мене... Та й стало нецікаво кидатися речами, які потрапляли під мою гарячу руку.

Відчувши втому, я сповільнилася. Припинила кричати погрози, призначені Лео, та озирнулася.

Друзки настільного люстерка й різних штучок, що слугували елементами декору, на кшталт керамічних кашпо, а також перекинуті неважкі меблі навколо мене вражали своєю хаотичністю. Словом — лякали.

Такої агресії я собі ще ніколи не дозволяла раніше. І хто знає чому? Тому що раніше я не була донькою кримінального авторитета? Чи тому, що речі, придбані не за власний рахунок, веселіше жбурляти у стіну?

Та зрештою шторм у мені заспокоївся, і я сіла на ліжко. Ні сил, ні бажання дебоширити вже не мала. Та й взагалі питала себе: "Хіба ж це найкращий метод покарання?"

За дверима тим часом панувала тиша. Якби я не знала, що ті двері міцно тримали, не даючи змоги мені вийти зі спальні, я б могла подумати, що за ними нікого немає.

І так тривало хвилин п'ять. Якщо не всі десять.

— Я заспокоїлася! — вигукнула, зібравши до купи залишки своїх сил. І додала, щоб бути точно почутою: — Заходь. Обіцяю більше не битися.

— Я буду тут, — глухо пролунав голос Лео з того боку.

— Думаєш, що це може бути провокація?

— Не знаю, але перестрахуватися не завадить.

Від його відповіді мені стало смішно, і деякі звуки вирвалися з мого ротика без дозволу.

— Це все ти! Так впливає на мене твоя енергетика, — сміючись, звинуватила я Леонарда в агресивності.

Невдовзі десь там почувся шум. У результаті я збагнула, що Лео останні хвилини сидів на підлозі та спирався спиною на двері, аби втримати їх, противлячись моєму гніву. Тепер він підвівся.

— До тебе парламентер, — повідомив за мить.

Двері поволі прочинилися, і моя рука за інерцією потягнулася до ще уцілілого, хоч і побитого, аромадифузора, який валявся під ногами. Все чарез те, що я очікувала побачити у дверному отворі міцну чоловічу постать.

Натомість там з'явилася Інеса.

Я чула її голос, поки гатила кулаками й жбурляла речі в двері. І не тільки її. А ще чула, як Лео розігнав усіх допитливих, котрі збіглися на мої крики. Проте, тепер було очевидно, що не всі послухалися.

— Як добре, що ми наразі не в моїй квартирі. Манюня, оце ти втнула! — оцінила хаос у кімнаті подруга, обережно переступаючи скляні уламки біля дверей.

— Це... несвідомо вийшло, — не виправдовувалася я, а просто пояснила.

— Чому? Що тебе вкусило? — сіла білявка поруч зі мною.

Я поклала аромадифузор собі на коліна та згорбилася над ним. Нутрощі вивертало від суперечностей, якими була сповнена моя душа.

— Він винен сам. Бо вирішив пожартувати над тим, із чим не жартують... А я вирішила його провчити, — набурмосено заторочила.

— І що то був за небезпечний жарт?

— А чому ти цікавишся? Адвокатом його влаштувалася? Чи хочеш майстер-клас жартів провести?

— Не хочу після такого зіткнення жертв! Інакше відчуватиму себе винною... Я ж хотіла залишитися! Чому не дозволила? Га? — наїхала з порогу Інеса на мене.

— Він сказав, що мені треба навчитися битися. Щоб поразки не зазнати. Повторної... Я подумала, що то він про Ювеліра, й у мене перед очима ніби якась пелена з'явилася... — дозволила я собі обмякнути й видихнути всі дурні емоції, таким чином ставши собою: простою, ніжною, слабкою.

— Але ж... — заклякла моя подруга та незавершила речення. Проте виявилося, що за роки дружби, я її почала розуміти й без слів.

— У тім і річ. Цього апріорі не може вже бути. Та я у ту мить повірила, і...

— ... запанікувала?

— Не те слово... Я тепер розумію, що означає вислів "битися в конвульсіях"... Проте... даремно. Бо через три хвилини я почула, що то був прикол. Цей йолоп хотів відволікти мене від розмови про моїх біологічних батьків і... невдало пожартував.

Розповівши про причину свого гніву, я насупилася ще більше. Єдине, що могло мене врятувати у цю мить, — доречне слово підтримки подруги. Проте вона чомусь не поспішала цю підтримку мені надати, і це змусило мене поглянути на неї.

Інеса сиділа нерухомо й навіть не кліпала...

— Від розмови про... кого? Біологічних батьків?!

— Не вдавай тупеньку. Я донька бандита, який віддав мене на виховання іншим людям, щоб захистити. Хіба ти про це ще не знаєш? — зітхнувши, дорікнула я своїй улюбленій білявці, не вважаючи таку інформацію новиною.

Та дівчина завертіла головою в різні боки, чим здивувала мене.

– Що? Чия ти донька?.. Та звідки б я дізналася!?

Вираз обличчя й слова подруги здалися мені щирими. Тож я поспішила насварити себе за марні звинувачення.

— Ти не в курсі? А я... Я думала тобі все вже розпатякали. Всі кому не лінь. Думала, що ти вже вибила у декого пояснення щодо нашого утримання у цій безхатько-бандитській клітці.