Розділ 49. Сповідь.

_Леонардо_

Після незапланованого боксерського тренування кісточки пальців пеком пекли. Проте це було ніщо у порівнянні з тим вогняним змієм, який заволодів моїм нутром. Здавалося, що вогонь самобичування спалював не тільки всі емоції і почуття, але й всі нутрощі. Й жодного оазису спокою не можна було віднайти у будь-якому куточку моєї другосортної душі.

Та оскільки життя ще мало для мене цінність, довелося знайти рішення, щоб уникнути такого повільного краху власної особистості. Воно було просте, та водночас і нездійсненне: по-справжньому чесно поговорити з Афіною й розповісти їй все, що вона мала б знати.

Але прийняти рішення й реалізувати його — зовсім різні речі. Стоячи навпроти Богині я збагнув це.

Язик ніби примерз до піднебення, а я сам став мумією, обмотаною невидимими шарами папірусу. Словом — реалізація запланованого давалася мені з надлюдськими зусиллями. Через це Афіна заговорила першою:

— Про що ти хотів поговорити? Я, звісно, здогадуюся й сама хочу цю розмову, але не бажаю її перетворювати на допит.

Я зглитнув і набурмосився, чим викликав здивування дівчини. А потім стрімко сів на ліжко, широко розставивши ноги та впершись долонями у свої неодноразово травмовані коліна. Здавалося, що у такій позі мені вдасться сконцентруватися та проговорити все, що я мав би... Але заважавала якась грудка чогось зайвого у горлі.

Залишалося сподіватися, що то була не грудка котячої шерсті, а лише страх.

А тим часом Афіна продовжила мені дивуватися, невдоволено схрестивши руки на грудях:

— Ти мене чуєш? Якщо прийшов поговорити, то вже можна починати. Інеса вийшла з кімнати, як ти й просив, а ми залишилися вдвох. Починай працювати своїм ротиком, чоловіче!

— А іншими частинами тіла...

— Говори, що хотів! — не дозволили мені пожартувати, й на цьому хвилюючому моменті я зрозумів, що варто сказати все просто зараз. Бо, ще гляди, Афіна образиться і далі пояснювати стане ще важче.

— Я справді був залежним. Від крові й від інших речовин, — заплющивши очі та закинувши голову до стелі, заговорив зрештою, мов на сповіді. — Та ключове слово "був". Ще у ті часи, коли був живим мій батько... Але його життя урвав брат моєї матері.

Одначе, сповідь моя була справжня, а отже її супутниками були емоції. Живі й болючі емоції, яких я цурався.

І тому, зробивши паузу, я сподівався непомітно для Афіни стерти зі своєї щоки скупу чоловічу сльозинку, відвернувшись від неї. Однак дівчина так уважно на мене дивилася, що мені здалося, нібито вона бачить навіть те, як мізки киплять у моїй голові, а в легенях відбувається газообмін. А відтак було марно приховувати будь-що. Чи то емоції, чи то думки. Відтак настав час бути максимально чесним.

— Мій дядько Святослав — місцевий кримінальний авторитет. Ще з дев'яностих. Як і мій батько. Проте у батька було те, чого не було у дядька. Діти. І тому мене змалку готували до ролі дядькового послідовника, а брат мав зайняти місце батька. От тільки... Тільки все пішло не за планом і дядько змовився з моїм братом, щоб здихатися мене..  Так я опинився в місці, де мене мали позбавити здорового ґлузду. Після такої зради я думав, що моє життя закінчилося. І частково це так і було. Мене душила образа зсередини, а ще ті спеціалісти у диспансері робили все можливе, щоб я припинив бути собою...

Відвертість, з якою я говорив, поцілила саме у серцевину доброго серця Афіни. Якоїсь миті вона сіла поруч зі мною і її стегно торкнулося мого. Тому я й замовкнув.

Помітивши, що я зробив паузу, дівчина поклала свою долоню мені на ногу — трохи вище коліна, й стиснула мою плоть. Але напевно не тому, що хотіла перевірити на пружність мої м'язи.

От тільки така емпатичність і підтримка зробили лише гірше. Гірше, бо я знав, ЩО САМЕ повинен розповісти далі. Через це навіть язик мій занімів, відмовляючись працювати.

Та вибору ні в мене, ні в мого язика не було. Афіна спустилася своєю долонею мені на коліно й ніжно погладила його, а я прокотнув одним махом усі сумніви й нерішучість. Я мав продовжити оповідь! Мав і я це зробив:

— Але мене витягнули звідти! Досить швидко. Майже за шкиберки. Дали цей пентхаус, нове життя... І завдання теж, яке стало ціною моєї свободи. І знаєш, що то за завдання? Це ти... — вилилися зізнання з самої середини душі й мої очі вдивилися у безмежність зелених очей Богині. — А дав мені його твій батько.

— Тато? Мій тато? Але... — шоковано перепитала й відсмикнула від мене свою руку Богиня. — Це якісь нісенітниці! Мій тато вчитель! Він на таке не спроможен. І він...

Я посміхнувся. Цілком зрозуміло, що вся ця інформація на дівчину випала, як сніг на голову влітку. І саме через це я не хотів усе їй говорити, бажаючи поступово підготувати морально. Та якби ж на це був час! І якби я знав, як це треба правильно зробити...

— Я говорю про твого рідного батька, — скористався я нагодою, й поки Афіна думала, якими словами та аргументами краще заперечити моє твердження, одним махом зірвав мутну плівку з її очей.

— Але!..

— Ні! Він не твій батько, — знову обрубав Афіну на півслові, остаточно давши зрозуміти, що життя, яке було у неї раніше — було лише ілюзією.

— Вітчим? Мене виховував вітчим? Але чому мама...