Розділ 47. Агресор.

Я навіть не встигла й кліпнути очима, а Лео вже вскочив з-за столу та схопив Койота за барки. Нещасний хлопчина у цю невезучу хвилину життя був більше схожим на маленького й зляканого котика, ніж на людину. Якби він мав шерсть — вона б точно стала дибки.

— Це ти, свиня! Ти? Кажи!!!

— Лупо! Він не все розповів! Я встиг його зупинити! — підскочив і дядько Сергій зі свого місця та спробував зупинити імпульсивного велета.

— Так і знав, що довіряти тобі не варто! Cazz... — гучно просичав народжений в Італії у перелякану фізіономію Койота й щось почав белькотіти на своїй мові, але вже пошепки.

— Я нічого такого... Я не хотів... —  заторочив хлопець на свій захист, активно метиляючи головою в різні боки.

— Охолонь, Лупо. Змилуйся! Він не хотів зробити шкоди, — знову за миротворця був найстарший і найдосвідченіший чоловік із усіх присутніх. — Та що з нього візьмеш, з цього папуги? Сава хлопець молодий, зелений...

— Ще й контужений! — додав і від себе трохи Влад.

— Тепер зрозуміло, чому його флірт — повне дно! — миттєво відреагувала на почуте Інеса, але не зрозуміло чому: щоб балачками відволікти Лео чи просто аби аби було? — Вранці каже мені: "Кицюнь, а ти часом не смітник? Тоді чому мене так тягне до тебе за звичкою?" Ще мені, гуморист століття! Прямо як мій п'ятиюрідний брат Вася Лебединський (головний герой книги "Кохання починається з "Дії""). До речі, той теж контузії отримував не раз.

Моя подруга розсміялася, але одноосібно. Ніхто інший гумору такого не оцінив. Тим паче Леонардо, який наступної миті пригрозив із вовчим вищиром на обличчі:

— І цей отримував. І отримає ще.

І тоді всі ми чітко усвідомили, що Койота вже було не врятувати. Ні жартами, ні жалістю, ні благаннями. Важкий кулак за секунду зіткнувся з вилицями хлопчини й залишалося лише молитися за його здоров'я.

Та хіба я могла все так залишити й дивитися на таке жахіття? Серце моє країлося. Через провину, бо я здала простодушного інформатора. І через те, що розуміла — я закохана у тирана. На жаль, а не на щастя. Втім, щось змінювати було пізно. Все вже було сказано та показано й всі почуття усвідомлені.

— Лео! Леонардо! Психопат сталкернутий! Припини! — підхопилася я на ноги й наблизилася до неконтрольованого велета, з не дуже легкої руки якого Койот зігнувся у три погибелі.

— Відійди! Не лізь! — хотів зупинити мене Хірург. Мабуть, бо боявся зайвої роботи. Й так он бачив, що один пацієнт уже готовий і ще одного не хотів.

Та мені було начхати. Я не побоялася наблизитися до епіцентру подій. І тим паче мені вистачило дурості й хоробрості, щоб доторкнутися до твердого, мов камінь, передпліччя Лео.

Останній озирнувся і знерухомів. А може й дихати припинив. Тільки дивився на мене побожно. Немов ангела з крилами побачив.

— Ти хотів, щоб для мене все було красиво! Але це не красиво, — пролунав мій голос рішуче.

Тишу, яка утворилася в цей момент, ніхто не схотів порушити. Тож усі ми застигли, наче нас поставили на паузу. Всі чекали, якими будуть наступні дії носія гарячої італійської крові. А я найбільше з усіх сподівалася на його втихомирення, та шукала в очах навпроти важіль, на який змогла б натиснути, щоб зупинити машину для побоїв.

Однак замість важіля знайшлося інше. Зокрема сором. Леонардо розумів, що він усе зіпсував, що так мене лише відштовхує.

Втім, це все не точно! Це лише те, що я побачила в його погляді. А може те, що я хотіла бачити. Але чи так це було насправді? Лише Лео знав. От тільки він замість будь-яких слів просто взяв, розвернувся та й втік на другий поверх...

Першим допомогти постраждалому від агресії втікача кинувся Дядько Сергій. Хвилиною пізніше до нього приєднався Влад. А я так і стояла непорушно на одному й тому самому місці. На душі було таке гидке відчуття. Неначе то мене побили! Дали ляпас як мінімум поглядом. Але зовсім скоро мене розворушили звуки, що долинали згори. Звуки глухих ударів...

— Там ще хтось є? Цей ненормальний знову когось дубасить? — як і я, підійняла догори свою голову й занепокоїлася Інеса.

— То він боксерську грушу колотить. Як треба заспокоїтися, — дав про себе знати Койот, якому, судячи за кількістю поточних ударів у хвилину, ще досить-таки мало дісталося.

— І довго він так може... заспокоюватися? — й собі поцікавилася, розхвильовано, я.

Трійця чоловіків перезирнулася. Але лише Влад мав снагу й мужність відповісти:

— Якщо ворогів поблизу немає, то... То інколи й пів дня. Залежить від обставин.

— Оце так агресор, — вже не просто непокоїлася, а навсправжки злякалася Інеса. Й за її поглядом у мій бік я зрозуміла, що найбільше боялася вона за мене.

Подруга чудово знала, що я хоч і хотіла бачити поруч із собою сильного чоловіка, але для мене було важливо, щоб він умів із розумом користуватися цією силою. Наприклад, замість того, щоб бити когось, міг би цілодобово носити мене на руках або приносити мені щодня величезні букети квітів...

Та наші з подругою побоювання вирішив розвіяти дядько Сергій, помітивши досвідченими очима наші позирки:

— Та не лякайтеся, дівчатка. Таке буває вельми рідко. Й винятково тоді, коли занадто багато стреса є в житті. А зазвичай... Зазвичай Леонардо чемний і толерантний.