Розділ 46. Красень, авторитет і лідер.

Наші погляди перетнулися й стали прикутими один до одного, немов мечі, що були готові до бою.

От тільки я хотіла показати, що мій погляд зі сталі й він сильніший. А тому знову озвалася:

— Хто я тут, як не заручниця?

— Ти тут... гостя... Шанована й поважна.

— Гостя? Чи трофей? — не втрималася я від цікавої гри слів, щоб вивести Лео з рівноваги.

Але цього звіра такою грою слів, вірогідно, не здивувати.

— Гостя, — як завжди врівноважено, та навіть ніжно, сказав чоловік.

— Що ж. Дякую... Дякую, що не дешевий сувенір. Мені від цього стрибати до стелі?

— Ні, не треба... У моєму пентхаусі стелі високі. Аж ніяк не дострибнеш. Навіщо марнувати сили?

Я відвела погляд від його самовдоволеної пики й пирхнула носом. Ви тільки подивіться! Він ще й жартувати вирішив? От тільки я не Інеса і жарти не дуже люблю.

— Ну дякую, пане господарю, за вашу гостинність! — спересердя кинула я.

— Подякуєш потім. Я ще нічого такого не зробив, — відповів брюнет, біля якого засміявся Влад. Він же Хірург, і сьогодні чоловік не в білому, а в нюдовому костюмі. Словом — стиляга.

Синхронно з Лео, ми поглянули на того, кому стало смішно, але так і не зуміли зрозуміти, що такого веселого сказали. А сам сміхотун боязно завмер, збагнувши, що проявив недоречні емоції.

— Я... Я з кота. Якщо що. Кіт так кумедно качається під столом... Ну, не те що качається, як бодібілдери, з гантелями в лапах, а крутиться на спині... Туди-сюди. Кать-кать, фіть-фіть, — якось невпевнено промовив Влад, скосивши сором'язливо очі на Леонардо.

Почуте змусило мене новим поглядом подивитися на останнього. Це ж що виходить, мій сталкер усіх тут тримає у страху? Невже він і справді такий грізний і владний, якщо навіть такий серйозний чоловік, як Влад, боїться його?

І раптом всі присутні, крім Лео, для мене зникли. Я настільки сконцентровано та прискіпливо оглянула його, як жоден найкращий лікар у світі не оглядав пацієнта.

Щільно стиснуті щелепи. Багатозначний погляд, який роз'їдає тебе, мов іржа якісний метал. Широке чоло з чіткими лініями напружених вен.

Словом — красень, авторитет і лідер. І все в одному флаконі... Флаконі з-під парфумів Діор...

— До речі, щодо котика. А звідки тут взялося це чудо? — зненацька схотілося запитати мені у чоловіка навпроти, владність якого мене не лякала, а навпаки, лише приваблювала сильніше.

— Звідки кіт? — перепитав Лео, перемкнувши увагу з Влада на мене. Однак не можна було не помітити, що такий маневр зробив його погляд дещо лояльнішим і ніжнішим. — Тобі точні координати сказати чи як?

— Можна без, — закотила я очі до високої стелі.

— Кіт, як і ми всі, певний час мешкав... аби-де. Тобто, на вулиці.

— І ти його підібрав? — здивувалася я такому зізнанню, промовленому, якщо мене не зраджувала уважність, з деякою скорботою в голосі.

— Забрав сюди, щоб у нього був свій дім. Я подумав, що він гідний кращого.

— І як у тих мемах. Я починав з вулиці, а тепер маю власний пентхаус, безлімітну їжу та прислугу. І це мені тільки один рік. А чого досягли ви, шкіряні? — зареготіла Інеса, якій звичайно не подобалося, що розмова велася без неї. — До речі, у випадку Мурчика це не жарт. Леонардик тут майже не з'являвся, але... Але хай він сам тобі розповість, — передала білявка уявний мікрофон моєму сталкеру.

Та не треба нікого питати, чому моя балакуча подруга так зробила. Той, хто бачив мої очі, направлені в її бік, усе втямив мовчки. Після лагідного "Леонардик" із її вуст я задумалася, а чи моя вона подруга досі? І чи вона ще пам'ятає це?

— Насправді, так. Я тут майже не з'являвся, але найняв персонал. Тож прислуга у Мурчика була завжди. І пентхаус увесь був у його розпорядженні, — на поміч Інесі поспішив сам Лео. Втім, мої очі відліпити від білявки він так і не зміг.

— Як благородно, — лаконічно прокоментувала я все ще свердлячи очима Інесу, котрій раптово закортіло роздивлятися свій манікюр. Звісно! Що ще може бути цікавіше дівчині за власні нігті?

— Яке благородство? Дивацтво! — доєднався до розмови й дядько Сергій. — Ми вже думали, що Лупо всю цю нерухомість у спадок Мурчику передасть! Але цей дивак заповіт не збирався ще писати, тож... Тож Мурчику облом!

— І тому Мурчик у цьому пентхаусі такий самий полонений, як і я. Яке невезіння, — нарешті вирішили мої оченята відпочити від Інеси й перебралися у тарілку з макаронами, в якій я почала ліниво колупатися.

Апетит якось раптово зник. І настрій... І взагалі, розмова здалася безглуздою, несуттєвою. І це сталося не через те, що я заздрила коту! Бо насправді я заздрила Інесі, яка встигла дізнатися про Леонардо більше, ніж я. І це за умови, що у пентхаусі я провела більше часу, ніж моя подруга!

— Ще раз повторюю: ти тут не полонянка. Як і Мурчик, — звісно не змовчав Лео.

— Хіба? Ти нас обох сюди привіз без згоди. Й утримуєш тут. Не даєш ні піти, ні втекти. Це полон, — запевнила я та й запхала собі до рота макаронину, щоб не сказати зайвого. Хоча дуже кортіло.

— Ні. Ні. Ні... І ще тисячу разів можу повторити. Це не полон. Це... порятунок.