Розділ 45. Не полонянка.

Кажуть, що найкращі ліки — це сон. І таки правда. Після сну я почувала себе значно краще, забувши й морально, й фізично про всілякі негаразди, які спіткали мене напередодні. Єдине, що псувало цей стан — спрага. Пити хотілося так сильно, що я ладна була дудлити воду навіть з-під крана!

Втім, цього я все ж не стала робити. Як-не-як, а я вчасно згадала, що знаходжуся у пентхаусі. Тож і подумала, якщо тут були панорамні вікна від підлоги й до стелі та дизайнерський камін, то склянка свіжовичавленого соку теж могла десь знайтися. І логічно було шукати її на кухні.

А разом із тим я сподівалася знайти ще й одну біляву паняночку. Бо щось я зовсім загубилася в часі та просторі з тією втомою та снами, що зовсім забула — у гості до сталкера я ж потрапила не сама, а з подругою! І якось негарно було не знати про її місцезнаходження наразі.

Та от, здавалося, що тут йти? Хіба ж така довга дорога до тієї кухні? Хіба вона може зайняти купу часу? Та як виявилося, може. І не через те, що пентхаус такий великий, що можна загубитися.

Спершу мене здивувало та затримало несподіване знаходження капців і паперового пакунка біля ліжка. Оскільки я змогла згадати, що капці вчора успішно згубила, а пакунка не бачила, то напросився висновок: хтось заходив до спальні, поки мені снилися яскраві сни.

Я обережно ткнула пальцями всередину пакунка, і першою знайденою річчю виявилася записка. Та здогадатися, від кого вона, було не важко. Той, хто полюбляв удавати з себе безхатька, рівним почерком вивів: "Сподіваюся, новий велюровий костюмчик для дому тобі сподобається не менше, ніж вчорашня лляна сукня... І новий комплект білизни. Тільки пробач, що й сьогодні придбав речі без твого схвалення."

Примірявши футболку та шорти малинового кольору, я усміхнулася. Така турбота про мій комфорт неабияк тішила.

А ще веселив сам факт цих подарунків. Лео справді знав про мене все. Навіть розмір одягу та... те, що я віддавала перевагу стрінгам. І я приблизно здогадувалася, як він дізнався щодо останнього пункту. От тільки чомусь зовсім не сердилася через це.

— Хм... А це приємно — мати сталкера. Не треба витрачати час на шопінг, — засміялася я, покидаючи спальню. Але потім згадала про свою потребу й додала, насупившись: — Ще б хтось сік у ліжко приніс...

Тихенько зачинивши двері, я обережним кроком рушила до сходів. Аж раптом зойкнула, бо мою голу литку торкнулося щось ніжне та м'яке!

Рвучко поглянувши собі під ноги, я очікувала побачити щось страшне... Волохатого павука наприклад... Та побачила котика! Досить товстенького, але неймовірно красивого котика з довгою білою шерстю, яка аж блищала!

— Ти ж мій солодкий! Ходи сюди! Що ти тут робиш? — кинулася я до звірятка з ласками й ніжностями. А той і проти не був.

— Я? Я йду на перший поверх. І поспішаю! Тож вибач — не можу підійти. Краще ти спускайся вниз! І дякую за комплімент! — намалювався нізвідкілля Койот, якого я б і не помітила, якби він не гукнув до мене. І тієї ж миті зник на сходах.

— Ох ці жартівнички! Скажи, білявчик? Ще мені "солодкі" знайшлись! Найсолодша пампушечка зараз у моїх руцях, — засміялася я, розмовляючи з пухнастиком. Але у сторону кухні все ж пішла.

Щоправда, сходами я спускалася неквапливо. Й не тільки через важкеньку ношу на руках. Дорогою у моїх спогадах виринув зовсім свіжий епізод. Я. Він. Ніч... Поцілунок... І я відчула, як шкіра обличчя натягнулася — усмішка без мого виклику з'явилася на світ. І серце чомусь шалено загупало... Мабуть, нагадувало, що варто не забути випити ліки. Ага! Що б ще означало це хвилювання мого головного м'яза?

А разом зі спогадом з'явилася й цікава здогадка в думках. А радше, навіть, бажання. Чомусь мені закортіло зайти до кухні та побачити ЙОГО там! Як він готує яєчню... Яєчню з соком!.. Мені на сніданок...

Як результат цікавеньких думок — шлунок зрадницьки забуркотів. І це було не дивно, адже з кухні смачно пахло!

Проте моїй здогадці не судилося збутися. Та й потреби йти до кухні не було. А все тому, що той, про кого я думала, сам потрапив мені на очі, щойно я дісталася їдальні — найбільшої та центральної кімнати першого поверху пентхаусу, в яку вели сходи згори.

Лео сидів за прямокутним столом їдальні, насупившись, і вся його увага була спрямована на екран макбука. Тим часом довкола нього відбувалася метушня. Койот разом із Владом, тим, кого поміж собою кличуть Хірургом, сервірували стіл. І робили вони це так, неначе готувалися до світського бенкету — чесне слово. Розкладали ножі, різні види виделок і серветки. А ще ставили пишні букети квітів і канделябри зі свічками поміж тарілок.

Побачивши таке видовище, я на мить завмерла. Роззявивши рота просто спостерігала за всіма, та й все. Не хотілося турбувати нікого й привертати до себе увагу. Й хтозна, скільки б ще спостерігати могла б, якби не білий клубочок у моїх руках, який зненацька забажав свободи й втік від мене.

Проте, якщо вже відверто, то не в котику причина. А в Інесі! Моя подруга з'явилася, мов гроза — однієї неочікуваної миті, та гучним бігом по сходах і своїм писком захвату на весь пентхаус, й налякала кота в моїх руках. І мене за компанію, якщо чесно. Так і довелося мені ожити та дуже голосним несвідомим зойком повідомити усіх про свою появу.

— Нарешті! Нарешті наша спляча красуня прокинулася! А я вже думала, що ти цей... Що ти в кому впала! І врятувати тебе зможе лише поцілунок істинного кохання! Втім, як я не старалася, а місцевого принца на такий вчинок не зуміла підштовхнути ніяк, тож звиняй, — гигикаючи, обійняла мене білявка, яку вже не потрібно було шукати, бо вона сама знайшлась.