Розділ 44.2. Наказ.

Впершись руками у дужі плечі, я миттєво захотіла вчинити супротив. Але як? Якщо він був так близько. Якщо твердість його тіла дарувала приємні відчуття. І якщо від нього надзвичайно спокусливо пахло... Діором!

— Пусти! — скрикнула вередливо, і така моя поведінка нагадала мені Марійку — племінницю Інеси. Та теж ще та капризуля. У міру своїх літ. І я, як вона.

От тільки мені не дев'ять рочків... А хіба ж годиться дорослій дівчині так себе поводити? І тому мені стало соромно за такі капризи.

Однак, як виявилося, не лише мені здалася моя поведінка дитячою.

— Ти хочеш, щоб я тебе відпустив, маленька? — заговорив до мене Лео делікатно.

— Ага. Відпусти.

— А я не хо. Тому — ні! Не путю, — змінивши свій голос, комедійно відгукнувся той.

— Я б могла й сама, — засміялася я, вивільнивши назовні свої справжні емоції, які зненацька витіснили всі інші.

— Ні. Якщо я поруч, то ти сама нічого не будеш робити. Нічого такого, що б не зміг зробити я, — вже своєю звичною інтонацією сповістив Леонардо.

— Це наказ?!

— Ні. Це лише побажання. Як мені хотілося б, щоб було, — грайливо повідомив велет у ту мить, коли неквапливо доніс мене до якоїсь кімнати й своєю спиною прочинив двері. Та й додав: — А от наказ буде зараз.

Руки, які мене міцно тримали, зненацька почали ковзати по мені. Та несподівано зникли, залишивши мене без свого тепла. Тієї миті я збагнула, що стою на своїх ногах.

Озирнувшись, я усвідомила, що це була спальня. Не яскраве, але й не тьмяне, достатньо комфортне світло нічника дозволило побачити обриси великого круглого ліжка та приліжкових столиків такої ж форми.

Недовго думаючи, я сіла на ліжко, яке було в мене за спиною. І опершись на лікті, поглянула на свого сталкера з викликом знизу вгору.

Та це було даремно. Через таку позу й ракурс я зловила себе на думці, що у своєму теперішньому образі та в елегантній сорочці брюнет почав приваблювати мене набагато більше, ніж коли вдавав безхатька.

Більше, ніж хтось будь-коли.

У голові пронеслися грішні думки. І захотілося провчити цього розумника. Зробити боляче за те, що він так вабив мене.

Здалося, що я знала, який наказ забажає мені дати Лео. Тож, повністю довірившись своїй інтуїції, з упевненістю сказала солодким голосом:

— То кажи. Я чекаю. Яким буде твій наказ? Для твоєї Богині...

Наостанок я ще й застогнала, трохи піднявши підборіддя. Таким чином хотіла зробити провокацію. Хотіла, аби наказ пролунав не десь там на відстані витягнутої руки, а біля... моїх губ. От тільки...

Моя інтуїція таки облажалася.

— Я наказую спати й полюбити це ліжко та цю кімнату. Це твоя спальня тепер, — мовив він і пішов до дверей.

— Спати?! — крикнула я йому навздогін.

— Так. Це був важкий день. Сон тобі піде на користь.

Я й сама не збагнула, як знову вскочила на ноги та підбігла до нього впритул. Просто тому що намагалася ще противитись цій невідомій силі, яка тягнула мене постійно ближче до цього командира.

Втім, як "невідома". Цілком таки відома. Зветься "хіть".

— Та невже? Ти наказуєш? Серйозно наказуєш мені спати? Та хто ти в біса такий, щоб я тебе слухалася?! Ти не мій бос і не ректор навчального закладу. Думаєш, сказав три ніжні слова — і я розтану? Думаєш, мною можна маніпулювати? Бо якщо я слабка дівчина, а ти такий нечувано дужий красень, то я маю бути вдячною за ці твої крихти уваги до себе? Думаєш, я злякаюся тебе, побачивши, як ти вбиваєш? Та хоч буду наступною людиною, вбитою тобою, але це мене не злякає! Ти не маєш наді мною ніякої влади! І ти...

Раптово слова застрягли у моїй гортані. Я не змогла вимовити більше жодного слова. Та навіть звуку! Та найдивніше не це, а те, що це сталося у момент, коли Леонардо повернувся до мене обличчям.

Отже, я збрехала? Все-таки, якась, скажімо, мізерна його влада наді мною таки є. Варто йому лише поглянути тим самим своїм поглядом на мене — й все. Я в його владі... У тій мізерній, незначній, малюсінькій владі... Але мізерній, незначній і малій у довжину. А в глибину та влада, як виявилося, глибша за Маріанську западину...

— Далі. Говори далі. Чому замовкла?

— Це... Це теж наказ? — зробила я спробу заговорити й це в мене вийшло з другої спроби. Втім, голос був таким, наче я проспала три сторіччя й тільки прокинулася...

— Ні. Це лише цікавість. Хочу знати, що ще ти думаєш про мене. Крім того, що я псих і збочинець. І серійний убивця, — прослизнув сміх між його слів.

— Я не говорила, що ти серійний убивця... Так... Односерійний хіба що, — сміхотнула собі під ніс я. Проте, все ж змусила себе заговорити серйозніше: — Однак це нічого не змінює! Бо я все одно не послухаюся тебе й не виконуватиму твоїх наказів! А тому я не лягатиму спати, тому що тобі так хочеться! І я не буду тут полонянкою! Я не давала згоди навіть на те, щоб ти привіз мене сюди! Ти скористався мною, коли я була без свідомості! І тому я навіть "дякую" тобі ні за що не скажу!

— Та можна й не дякувати. Я не наполягаю.

— Не наполягаєш? Вау! Який високий рівень благородства! Це теж віднести до твоїх гідностей? А силу волі куди пихнути? Теж туди? Адже переодягти дівчину й не чіпати її — це теж ще та спокуса. Скажи? Але ти міцний горішок! Ти...