Розділ 43. Язикатий персонаж.

— Дорогенька моя, ти чому така засмучена? Вже й не рада, що твій безхатько виявився з досить-таки... нормальним приданим? О так! Це ж якщо ти станеш господинею цього розкішного... "палацу", то це скільки... днів тобі потрібно буде для генерального прибирання?! Ой-йой! — раптово вирвала мене з роздумів задоволена, й навіть весела, Інеса. На повний шлунок жартувати вона завжди любила більше.

— Та ну тебе! Таке скажеш, — відмахнулася натомість я, спостерігаючи, як подружка закінчувала свою трапезу. — Якщо чесно, мені не буде радісно на душі, поки я не дізнаюся, що насправді відбувається. Це все: напад Лукаша, безстрашність Леонардо, який навіть попри вогнепальну рану в своєму плечі кинувся мене рятувати... А тепер ще й ці пакети! Знаєш, Інеско, я відчуваю себе якоюсь секретною унікальною людиною із надзвичайними здібностями, про які я ще не знаю і про які всі навколо замовчують!

— Ти що, передивилася фільми Марвел? Теж мені, супермесниця! Це просто тупо фортуна! — дещо посміялася з моїх думок подруга, чим мене трохи аж розізлила.

Однак їй пощастило, що довести свою унікальність я не змогла, бо досить хутко на кухні з'явився наш новий знайомий. Та цього разу Інесу могло знудити хіба що від насиченого аромату гелю для душу, яким хлопець, здавалося, облив себе з голови й до ніг.

— Хтось сказав Супер Майк? Я хоч і не Майк, але теж Супер. І шоу вмію робити, — повторив спробу флірту новоявлений, обперезаний рушником на стегнах, спершись ліктем на барну стійку перед Інесою. Певно, Койот сподівався, що вдруге йому пощастить більше.

От тільки харизматичність його підвела. Інеса залишалася байдужою до нього. На відміну від чізбургера, встояти перед яким ніяк не змогла. Не дарма ж вона все дивилася хвилин п'ять на нього!

— От не треба тут своїм шоу світити на всі боки! Тут люди між іншим їдять, — жадібно й навіть пристрасно вп'ялася дівчина своїми зубами в булочку з курятиною.

Хлопець у ту ж секунду ледь не подавився від обурення.

— А я хіба сонце, щоб світити всім і всюди? Сильно треба, — сердито кинувся викупаний до ще не розгорнутого пакету з їжею.

Ця сцена мене помітно насмішила. Втім, незручна тиша, яка утворилася опісля кумедного діалогу, зовсім була не по душі. Тож мені закортіло розбавити мовчанку.

— Смачного, — побажала я подружці та худорлявому молодику, який подібно дикому звіру, почав запихатися курячими нагетсами. 

— Дякую. А ти чому не їси? — звернув хлоп і на мене увагу. — Якщо голодувати надумала, то це дарма. Лео не дозволить. У нього знаєш який характер? Ого-го! Не даремно ж його кликуха Вовк! І хоч ми його жартома Вовченям називаємо, але це так — за спиною. Бо ще гаркне ще чого. А як він гаркне — мало не здасться. Знаю, бо зі мною таке було! Тож залиш свої жіночі штучки й усіляки дурниці та їж. Лео оскаженіє, якщо взнає, що ти ненагодована.

Дослухавши всю емоційну промову хлопця, яка місцями була мені не зрозуміла через жування, я зненацька прозріла.

Це ж він! Той, хто пояснить все, що мені не зрозуміло! Здається я знайшла найязикатішого персонажа у цій дивній банді!

— Ой, боюсь, боюсь... Добре. Напевно, таки, послухаюся мудру людину, — вдала я зацікавленість їжею, доторкнувшись до упаковки з картоплею фрі. Та, одначе, розгорнути її навіть не намагалася, зате запитання ставити — ще й як поспішила: — А хто дав цю... кликуху йому? Чому саме Вовк? Хтось із вас?

Попри мої побоювання, хлопець тієї ж миті затараторив:

— Та ні! Ти що? То ж його батько так нарік його! Якщо я правильно зрозумів, то Леонардо з італійської мови означає "Лев"... Чи щось таке... Але він сам мав кликуху Лев, тож сина за впертий і запальний характер назвав Вовком. А радше, Лупо! Лупо — це і є Вовк! Але італійською мовою. А Лео ж народився в Італії і там прожив пів життя!

— Справді? А хто його батько? — під звуки шаленого серцебиття, зробила я спробу дізнатися ще більше інформації, поки це було можливо. Ще й додала для ефективності, аби не викликати зайвих підозр: — Лео мені якось розповідав, що він... мафіозі. Це правда?

— Так! Один із найвпливовіших і найстрашніших мафіозі!.. Був... Ріккардо Паллегріні був одним із дійсно крутих мафіозників свого часу. Поки йому не довелося тікати зі своєї країни...

Оповідач несподівано припинив поглинати їжу та замовк. І я встигла злякатися, що на цьому моменті телепузики скажуть: "Бувай". Одначе я помилилася. Варто було мені зробити ще одне запитання й інформація полилася черговою дозою у вуха, мов мед до рота.

— А чому він втік?

— Злякався замаху на себе. Тому з усім кодлом своїх наближених і синами сюди приперся. Але ж... Як то кажуть: від долі не втечеш. Замах на нього таки відбувся. Лупо каже, що якби він його послухав, то цього б не сталося.

— Ох і дурне поганяло! Лупа! Тьфу! Він би ще псоріазом назвався! — щось стукнуло Інесі в голову й вона приєдналася до розмови, злегка роздратувавши мене цим. А раптом тема розмови потече в інше русло?

— Та яка "лупа"? Ти його так ніколи не клич! А то ще мій досвід повториш. Бо я якось пожартував, що він збільшувальне скло... Буду сподіватися, що він не б'є дівчат! — відказав Койот дівчині, яка не повелася на його залицяння.

— Добре, що попередив. А то я вже придумала йому своє поганяло — Лупа-Залу...

— Навіть не думай! — обірвав гумористку Інесу інший гуморист, який смішив нас активною мімікою свого обличчя. — Кажу тобі, не повторюй моїх помилок! Не жартуй з ним! Просто запам'ятай! Лео — це Лупо! Закінчення "О". Тільки так — не інакше. Це ж переклад!