Розділ 41.2. Запитання.

_Лупо/Леонардо_

— Я маю право знати!.. Він... — вимагала все одно вона навіть попри хрипи в голосі. — Ти його...

— Він більше тебе не потурбує, — красиво сформулював я відповідь, щоб Афіна не переймалася більше про це. Та хвилюватися почав я сам, бо раптом усвідомив, що в її очах я сам можу бути монстром. Бо хоч я й переодягнув її у свою футболку, але сліди на своєму шовковому халаті, який я викинув, дівчина запам'ятала точно на все життя. Ще б пак, адже там були ще й фрагменти...

— Алінко! — раптово ввірвалася холодним вітром до нас гучноголоса гостя, перебивши розмову.

Афіна, побачивши свою подругу, аж засміялася. Й це стало неабиякою відрадою мені. Позитивні емоції тепер їй були гарантовані, тож мені так було легше залишати її на короткий час без моєї уваги.

— Інеско, а ти як тут опинилася?

— Мені сказали, що потрібна моя допомага. Йосип босий! А це що в тебе таке? Що з шиєю? Це він зробив?! Він що, цей — БДСМ-ник? — вигукнула білявка, коли кинулася обіймати свою подружку, але помітивши сліди від ювелірної прикраси, пропалила мене навіженим поглядом.

— Ні, це не його рук справа, — стала Афіна на мить моєю адвокаткою, і цим зробила мені приємно.

— А чия ж тоді? Подруго, ти що ж... — запнулася Інеса, посоромившись озвучувати свої, найвірогідніше, непристойні думки.

Та, за яку я готовий був віддати життя, несподівано повернула свою травмовану шию у мій бік. І мене миттєво обдало жаром. Інтуїція підказала, що варто підготуватися до нової порції незручних запитань, на які мені відповідати не те, щоб не хотілося, але було й не бажано.

— Розкажеш? Мені й Інесі... Розкажи, хто це зробив!

Я провів язиком по своїх сухих губах. Потім зітхнув і глянув на двері кімнати. Втім, поглядом від запитань втекти не вдалося.

— Розказуй! Хто той смертний? — почала вимагати войовничо налаштована білявка.

— Ювелір. Його кличуть Ювелір. Тому що жертви, які гинули від його руки... Тому що він їх... Він їх ювелірними прикрасами... Цей во, — невпевнено, щоб це не було так моторошно, як було насправді, пояснив я і провів великим пальцем біля своєї шиї.

Дівчата перезирнулися. В очах Інеси не ховалося співчуття, а в очах Афіни ніби промайнули спогади нещодавніх подій.

Та аж раптом дуже гучно гупнили двері сусідньої кімнати.

— Це хто? — наполохано озвалася чорнявка, яка думала, що у квартирі крім нас нікого не було й бути не може.

— Та це, напевно, Богдан, — махнула рукою, заспокоївши дівчину, в якої був не найкращий день життя, її завжди позитивна подружка.

От тільки, слова, які мали б заспокоїти, наробили лиха. Моя Богиня поглянула на мене косо, здогадавшись, що на неї чекає ще багато цікавинок попереду.

— Богдан? Який Богдан?

— Наш Богдан. Бодя. З роботи. Він сказав, що ти попрохала його забрати мене. Мовляв, я тобі потрібна. Й от... Стоп! А хто йому... Як...

І знову настав цей незручний момент. Знову я опинився цапом-відбувайлом, поки двоє пар очей поглянули на мене з надією, що я цього разу все детально поясню.

Але хіба ж я вмів пояснювати? Я вмів битися, вмів бути безхатьком під прикриттям. Сталкером, зрештою! Але пояснювати — ні, не вмів. І тому вдався до імпровізації:

— Дівчатка, чесно кажучи, мені пора було б зробити, як зробив Богдан — чкурнути мовчки, хряпнувши дверима. Та я так не вмію. І якщо чесно, я чекав, щоб ти, Інесо, приїхала та лишилася з Афіною. Бо я саму б її не лишив. А тепер, коли вона в надійних руках, я можу й піти. Ти ж про неї потурбуєшся?

— Звісно, Веніаміне. Але... Але втікати від відповіді негарно! Це раз. А два... Вона Аліна, а не Афіна! Чи тебе теж душили якісь Чікотіли й у тебе тепер провали у пам'яті?

— Інеско, він Леонардо... Як виявляється... І він все правильно сказав. Я — Афіна. Це моє справжнє ім'я.

— Тобто? Що означає "справжнє ім'я"? А чому твоя ліпша подружка не знає про це, а якийсь дивний тип Вен... тобто Леонардо, знає?

— Бо він мій сталкер, — опустивши підборіддя та всміхнувшись, майже прошепотіла моя небесна дівчинка. — І він знає про мене багато всього. Навіть те, які пігулки кардіолог рекомендував мені приймати.

І поки моя душа тішилася тим, як відгукувалася та, яка для мене цінніша за все золото на світі, Інеса не припиняла дивуватися:

— Кардіолог? Пігулки?

— Так. У мене з дитинства деякі проблеми з серцем. До речі, Леонардо навіть про це знав. Уявляєш? Він реально на всю голову сталкернутий!

— Ага. І це він знав, а я ні, — дещо ревниво глипнула на мене білявка.

Та я все ж вирішив скористатися моментом і вже прямим курсом рушив до дверей.

— Дівчатка, думаю, вам є про що поговорити. А мене деякі справи зачекалися. Побачимося пізніше, добре?

І не дочекавшись відповіді, покинув панянок. Інакше було не можна.

Оскільки моє житло було нашпиговане камерами й зброєю, а також нашими хлопцями — я не хвилювався за спокій красунь. Але от інших занепокоєнь вистачало. До прикладу, мені не давала розслабитися думка, що десь ходив і всміхався Аспід...