Розділ 41.1. У безпеці.

_Лупо/ Леонардо_

Кілька годин відпочинку пішли Афіні на користь. Окрім синців на її тонкій шиї, усі сліди останніх подій зникли.

Звісно, я був від цього задоволений. Не повністю, але якоюсь мірою. Порівняно з люттю, яка заповнила кожну клітинку мого тіла своєю отруйною силою в момент, коли Богиня була в руках ворога, у цій спокійній тиші моєї квартири я відчув навіть деяке щастя.

А як інакше? Я зміг її вберегти. Я став до неї ближче, як ніколи раніше. І я й у подальшому збирався стати для неї усім. Тож тут, у затишній квартирі, в якій точно їй ніщо не загрожуватиме, якщо не брати до уваги мої можливі хтиві думки, у нас точно буде шанс пізнати одне одного краще. Чи це не щастя?

Єдине, що було треба — це щоб вона довірилась мені. Тоді мені точно буде щастя.

Тоді точно НАМ пощастить.

Але у момент, поки зеленоока красунечка сиділа навпроти мене за високим столом на кухні й крутила в своїх руках блістер з пігулками, ще рано було говорити про щастя. Мене неабияк хвилював не тільки її стан, але й реакція на все, що сталося.

Проте лізти до неї з цим питанням я не збирався, вважаючи, що так буде краще. Їй варто було вгамувати свої думки й відчуття, а навряд чи мої питання цьому сприятимуть. І з цим я не помилився. Якоїсь хвилини, змучившись від тиші, вона все-таки озвалася, хриплуватим і негучним голосом:

— Як твоє... плече?

Скосивши очі в бік своєї лівої руки, я одним поглядом розірвав медичний бинт, який мене дратував, і яким моя кінцівка була туго перебинтована. Будь-яка війна, навіть кримінальна, завжди завдає шкоди здоров'ю.

Замість відповіді я лише невиразно мугикнув і зморщив ніс. Мовляв, заживе, як на собаці — все добре. Втім не тому, що я не хотів говорити з Афіною. Говорити з нею мені неабияк хотілося. Але темою розмови мала бути не моя рука... Але чи готова вона до інших тем? Це вирішувати мав не я.

Та на мій подив дівчина перевела дихання й знайшла нову тему для бесіди досить швидко.

— Ти знав... моє ім'я... І які пігулки я приймаю... Знав усе... Але скажи, чому... Чому мене це більше... не дивує?

Через паузи, які вона робила, бо їй було ще важко говорити, я не знайшов одразу потрібні слова для відповіді. Лише повів плечима вбік.

— Через надлишок емоцій?

— Мабуть, — спробувала вона засміятися, але з її легень вийшов якийсь невластивий їй сміх.

— Найголовніше, що ти зараз у безпеці та прийшла до тями, — цілком серйозно й щиро мовив я, зловивши черговий напад злості, бо знову мій погляд зупинився на дівочій шиї.

Та, яка була для мене й Богинею, й ангельським творінням, повільно зробила видих. Потім ще повільніше набрала у легені повітря, змусивши із завмиранням серця спостерігати за цим видовищем. І якщо відверто, то я спостерігав за цими простими рухами й справді жадібно. Неначе ніколи раніше не бачив, як дівчина дихає.

— Ти псих. Це було зрозуміло й раніше. Але... Скажи... Чому я? Чому все це сталося зі мною?

У дівочому голосі промайнув сум із часткою образи на цей світ і життя. Та я не кинувся тієї ж миті її втішати. Треба було зробити так, щоб вона не вимагала занадто багато відповідей на все, що прагнула знати. Проте я не знав, що для цього потрібно було сказати.

Боячись ляпнути щось не те, лише через хвилину вимовив:

— Тобі зараз треба відпочити.

— Я вже відпочила.

— Треба ще. Тобі потрібні сили.

Очі Афіни блиснули невдоволенням, а рожеві губки скривилися. І я був би не я, якби всю свою увагу не звернув на цей рожевий оазис насолоди, в який мріяв поринути упродовж тривалогу часу.

Вона була такою милою, коли злилася. Або коли було щось не за її правилами чи бажанням. Я це давно помітив. І не міг не помітити тепер, коли нарешті вона опинилася повністю у моїй владі. Якщо, звісно, так можна назвати цей спонтанний переїзд на мою житлову площу без її згоди.

— Чия це квартира? Не схоже на притулок для безхатьків, — неочікувано повернулися сили до дівчини, й вона почала займатися тим, що добре вміла — тиснути на мене провокативними запитаннями. — Господар цієї квартири...

— Господар цієї квартири — я. І не тому, що обікрав або обдурив когось. Або відправив на той світ, — квапливою була моя відповідь.

Брови брюнетки вигнулися дугами. Певно, що її здивувала моя чесність. Навряд чи вона очікувала почути таке.

Чи ні? Невже очікувала? Невже здогадувалася?

Лівий кутик її рота раптово поповз догори, що могло значити — їй сподобалося почуте. А відтак мене заінтригувало питання: "А що ще їй може сподобатися?"

Я збагнув, що не варто боятися бути з Богинею відвертим. Можливо, це шлях у скорочений термінь стати щасливим і зробити щасливою її.

— Ти все пам'ятаєш. Правда? Ти збрехав про амнезію. Веніаміне... Чи Леонардо? Тебе так насправді звуть? — нагнула вона свій тулуб у мій бік і кинула наступне запитання прямо мені межи очей.

Я кивнув, ледь помітно всміхнувшись. На що вона відреагувала беземоційно, проте... Проте декілька бісиків у її очах я все ж таки вловив. І це мене розслабило.