Розділ 44.1. Протест.

— Здається, тепер я дійсно добре розумію вислів "золота клітка". У цьому пентхаусі є все, але немає одного — виходу для нас, — забідкалася Інеса, дізнавшись від дядька Сергія про наказ Леонардо: тримати нас тут. Мовляв, нам так буде краще.

З одного боку, я розуміла, чим такі крайнощі були спричинені. У квартирі Інеси дехто вибив двері й туди мені не хотілося б повертатися, навіть якщо небезпеки в образі Лукаша більше не було. Проте з іншого боку... Любов до свободи та небажання бути полонянкою кримінального бандита, ким був насправді мій сталкер, провокували мене на протест.

От тільки, як навмисне, цей протест нікому було показувати... Дядько Сергій і Сава лише стенали плечима й казали, що не вони вирішують, що тут кому робити. А той, хто вирішував, ніяк не повертався. Вже навіть сонце встигло сісти за обрій, а його все ніяк не було!

І тільки одночасно з появою зірок на небі з'явився і він. Той, про кого за останній день я так багато дізналася цікавого. І звісно, я всім серцем бажала поговорити з ним про усе тет-а-тет, але... На жаль, Леонардо прийшов не сам, а тому я вирішила почекати зручного моменту.

Втім, поки поруч зі мною була Інеса, навряд чи такий момент міг би бути, адже з її милого ротика так часто вилітали якісь дурниці.

— О, з'явився цар звірів і цих джунглів! Чао-какао, повелитель! Чи як до вас правильно звертатися? Лу...

— Вийдіть, будь ласка, усі! Крім Афіни, — на щастя, обірвав жартівницю мій владний сталкер, вже не боячись проявити себе таким, яким він є.

Сава з дядьком Сергієм чемно послухалися. Ще й Інесу з собою захопили, запропонувавши сходити на терасу, щоб подихати повітрям. І хоч дівчина не хотіла цього, відразу вставши в позу, але я жестом руки показала їй, що так буде краще.

Натомість я залишилася сидіти на великому дивані непорушно, боячись зайвий раз навіть видихнути. Та якщо хтось спитав би мене, чому я боялась і чого саме, то я не знала б, що відповісти.

Знала ж і розуміла, що мене тут лише боготворитимуть і ніхто ніколи мені не зашкодить. У будь-якому разі, поки поруч зі мною непереможний Альфа. Саме так прозвала я подумки свого сталкера, давши йому своє власне прізвисько. Бо чому б і ні?

— Як почуваєшся? — зняв свою броню загартованого кременя Леонардо секундою пізніше, кинувши на мене погляд, сповнений хвилювань і... обожнювання.

Я не змогла стримати усмішку. Бо як інакше? Я ж так сумувала за цими очима. Я так жадала знову відчути цей погляд на собі, пірнути в нього, наче в море... Хоча до останнього не зізнавалася в цьому навіть собі...

— Все добре, — видушила з себе кілька слів.

— Точно? — ще пильніше придивився до мене чоловік.

— Точно. Жива, здорова й дихаю вільно. Мені вже краще. Набагато. Дякую.

— Все одно, дозволь, будь ласка, перевірити, чи все насправді добре. Гаразд? Владе, оглянь, — не дочекавшись мого схвалення, дав наказ Лео людині у білому костюмі, з якою разом зайшов у вітальню.

Події наступної хвилини мені не сподобалися аж ніяк. Чоловік у білому наблизився до мене, а Лео розвернувся спиною, прямуючи до міні-бару. Та хіба я таке могла дозволити? Ні! А тому мій протест почався раніше запланованого часу.

— Що ти собі дозволяєш? Я сказала, що у мене чудове самопочуття! Що тут незрозуміло? Чи тобі італійською повторити? То почекай хвильку, я перекладач увімкну. Ой, лишенько! Забула! А я ж не знаю, де мій телефон! Напевно залишився десь там, у моїй спальні, в якій дехто нещодавно без дозволу й відома встановив приховану камеру, а відсьогодні забороняє мені повертатись туди! Було б цікаво дізнатись чому. Тому що приховану камеру пошкоджено? Чи тому що тут цих камер більше?

Спина у сірій сорочці, до якої я підскочила стрімголов, щоб краще донести свою думку, неочікувано для мене напружилася. Такий висновок я зробила, побачивши всі м'язи спини у всій їхній красі.

— Ти залишишся тут. І будеш тут стільки часу, скільки я скажу. І зараз ти дозволиш Владу себе оглянути. Це не обговорюється, — скрутились його пальці в кулаки, поки голос звучав плавно та тихо.

— Я проти. Я не хочу, щоб мене хтось оглядав. Зі мною все добре! — зімкнувши руки на грудях у замок, запевнила я.

— Це інфантильно. З твоєю хворобою серця зайвих оглядів не буває, — повернувся до мене він обличчям і повністю скопіював позу мого тіла.

— Ну... це так... Але для цього потрібно йти до кардіолога. А хіба... Хіба Влад кардіолог? — знайшла я до чого причепитися та дещо зверхньо, бо так вимагали обставини, поглянула на людину в білому.

— Взагалі я хірург, але...

— Хірург — це кличка Влада! Але Влад знається на кардіології — запевняю! — перебив товариша Лео. — Афіно, похід до лікарні зараз неможливий. Але у Влада цілком вистачає знань і досвіду, щоб не витрачати час на лікарні. Йому можна довіряти.

— Довіряти може й можна. Але сумніваюся, що здоров'я.

— А ти не сумнівайся.

— Дякую за пораду. Навіть не знаю, як я раніше без твоїх порад жила? Дай згадаю... Точно! Цілком спокійно! І я вже сумую за тим часом. Бо відколи з'явився ти, про спокій я можу лише мріяти, — фальшиво посміхалася я. — А саме спокій потрібен моєму серцю. Уявляєш? Таку рекомендацію навіть я сама собі можу дати. Без усіляких там кардіологів і хірургів. Тому Влада-Хірурга можна привітати — у нього з'явився вільний час. Вітаю, — звернулася я на останньому слові до чоловіка, який весь час лише з подивом спостерігав за цікавим словесним двобоєм.