Розділ 42. Пентхаус.

— А квартирка нафарширована добре. Ремонт, наче в кращих готелях Одеси! Плазма на всю стіну. Джакузі, — вийшовши з ванної кімнати, заговорила до мене Інеса.

Чи то вона сама до себе? У стані шоку й зі стінами забалакати можна.

— І це лише ванна кімната для гостей, — все ж вирішила я їй відповісти. Винятково заради профілактики шизофренії.

— А є й інша?

— Інші. Це пентхаус, крихітко. Тут навіть є два окремих тренажерних зали. На цьому поверсі й поверхом вище, — всміхнувшись, повідомила я.

— Господи... — тільки й сказала білявка, сівши на край барного стільця, щоб її щелепі було зручніше звисати до підлоги. — І ти вже була на другому поверсі? Що там ще є? Басейн, злітна смуга?

— Не знаю. Леонардо показав мені лише цей поверх. І то не весь. Кілька кімнат і гардеробну, — повідомила я, згадавши момент, коли власник житла вручив мені пакет із жіночим одягом і білизною мого розміру та велів переодягнутися. Пропонуючи свою допомогу, звісно, бо я й на ногах ледь стояла. Втім, від цього я відмовилася.

— А що ще він тобі показав? — хіхікнула білявочка, непристойний натяк якої я досить швидко вловила.

— Нічого. Мені, знаєш, якось не до екскурсій було. І не до показів.

Інеса зітхнула так гучно, що аж налякала мене. А потім ще більше настрашила своїми співчуттями та дужими обіймами, з якими кинулася на мене, немов ведмідь на туриста.

— Ай! Бідненька моя! Пробач, що я з цими жартами. Ти таке пережила! Намучилась, моя дівчинко!

— А ти мене хочеш домучати? — звільнилась я з насильницьких обіймів. Як-не-як, а досвід вже мала. Тим паче, Інеса не Лукаш — з-під її лещат викрутитися можна вмить.

Блондинка з каре винно всміхнулася та й вимкнула свій тужливий та награний "Плач Ярославни".

— Та ні. Якщо чесно, то я... просто хочу додому. До речі, нам ще не час? — сіла навпроти мене та й змінила швидко тему безневинна душа. — У гостях добре, але вдома і холодильник повніший. Бо тут, як я помітила краєм ока, миша повісилася. На інтер'єр і ремонт, видно, у декого вистачило грошей, а на їжу ні.

— Ти вже й заглянути встигла в холодильник? Коли?! — здивувалася я вчинкам своєї коліжанки.

— А що тут такого? Ми теж годували твого цього... псевдо-безхатька, коли в гості запрошували. Тепер у нього в гостях ми. А чим він думає нас годувати? Естетичністю оселі? Але ж очима нагодований не будеш!

— Інесо, та хіба ж так...

— Все правильно! — зненацька налякав нас чоловічий голос з-за прочинених дверей, обірвавши мою промову. — Тому ось: шашлик-машлик для вас. Чи що там — я не в курсі. Налітайте, панянки!

Неочікувано перед нашими здивованими обличчями якісь два незнайомці поставили на стіл чотири повних пакета. Але за одягом чоловіків і неохайним станом волосся я здогадалася — певно, це теж якісь псевдо-безхатьки, товариші Леонардо.

Те, що я відверто розглядала незнайомців у всі очі, раптово помітив один із них, який здавався старшим на десяток і то й на два за свого товариша. І він змусив мене припинити це робити одним реченням:

— До ваших послуг, шановні, двоє бродячих артистів — Сірий і Койот. А якщо по простому, то дядько Сергій і Сава.

— Сірий койот? Це назва вашого циркового дуету? — засміялася зголодніла Інеса, яка вже встигла пірнути рукою в один із білих пакетів і дістати звідти, як не дивно, порцію різото в прозорому пластиковому контейнері.

— Прізвиська, люба. Це наші прізвиська. Але ти можеш називати мене, як хочеш. Можеш Котусиком. А можеш Муркотусиком, — грайливо заговорив до моєї подруги молодший на вигляд чолов'яга, спершись на край барної стійки, за якою ми сиділи на кухні.

І декому, а саме одній норовливій білявці, такі дії не сподобалися.

— Котусик, а ти говорити ще довго збираєшся? Я просто дуже голодна й не хочу, щоб мене знудило в процесі споживання їжі.

— А від чого знудить? Від того, що я такий солодкий? Чи тому що я ходячий тестостерон і від мене завагітніти можна повітряно-крапельним шляхом за лічені секунди?

— Бо від тебе жахливо тхне! Тож, можна я поїм, а ти підеш, і, як мінімум, знайдеш зубну щітку? Хоч це й не смітник, а пентхаус, але, думаю, тут таке добро знайдеться, — грізно поглянула на нещасного хлопця Інеса, розчавивши його словами.

Та цей лицар у дірявих кросівках виявився не слабаком. Одразу стало зрозуміло: якщо він починав фліртувати, то фліртував до переможного кінця. Волоцюги не здаються!

— Уі, красунечко, які ми! То дивись, не подивись, як побачиш мене знову! Я саме збирався прийняти ванну, щоб змити з себе весь цей бруд... До речі, не знаєш, де тут ванну кімнату знайти? Допоможеш бідолазі?

— О ні! Миття спинки безхатьку — це спеціалізація моєї подруги, а не моя. Я не по таких справах. До того ж, як я зрозуміла, тут в які двері не зайдеш — не помилишся. Ванну кімнату обов'язково десь та й знайдеш, — весело відбила флірт серцеїдка, кинувши між словами камінець і в мою огорожу, поки діставала один за одним контейнери з різними видами м'ясних виробів, на кшталт котлет і відбивних.

— А ти чому не дивишся, що у пакетах? — коли зник за дверима молодий і ображений Дон Жуан, помітив мою скромність чоловік старшого віку.