Розділ 40. Не сон.

Чи може наснитися щось людині, коли вона втрачає свідомість? Зі свого власного досвіду я знала, що таке буває. А тому, розплющивши очі тієї хвилини, молила всі вищі сили, які лише змогла згадати, щоб усе, що я побачила, відчула та почула за останню годину, виявилося сном...

Але... На жаль...

Розплющивши очі, перед собою я побачила його — мого грізного, віднедавно короткостриженого, безхатька-сталкера.

Я лежала на його грудях, а він притримував мене руками, ніби боячись, що я можу, подібно до кулястого овоча, покотитися кудись. І дивився на мене з такою тривогою, наче я була цілим світом у момент знищення, а він був супергероєм, який намагався мене врятувати.

— Богине... Моя Богине, — прошепотіли його вуста, а груба рука торкнулася моєї щоки. Та й забруднила мене чимось вогким.

А в наступну хвилину ці самі вуста негучно вилаялися.

Не второпавши, що стало причиною невдоволення чоловіка, я перевела очі туди, куди дивились його — на рукав мого халату.

Ніколи б не подумала, що рукав мого халата може мене налякати. Дивно, чи не так? Як може халат бути страшним? Однак нічого дивного! Якщо халат залитий червоною та густою рідиною з людського тіла...

Тож я закричала. Мимовільно й так гучно, що аж вуха заклало.

Закричала, бо моє серце вже не витримувало більше жахіть.

— Тихо, тихо Афіно. Тихо, дівчинко моя. Ти ціла. З тобою все добре. Все буде добре, — миттєво загомонів велет і притис мене до себе так міцно, щоб я не змогла навіть поворухнутися.

Перед моїми очима миттєво промайнули одним кадром всі ті події, які, як я хотіла вірити, були сном. І уривки вкрай моторошного й чудернацького діалогу. А це означало лише одне — то таки точно був не сон. Настільки яскравих, настільки реалістичних і гучних, настільки емоційних снів не буває!

— Ювелір! Відпусти її! Інакше тебе чекає доля твоїх друзяк! — горлопанив сталкер, чиї очі здавалися тієї миті очима Диявола.

— Це тебе чекає така доля, Леонардо! І її теж, — реготом пацієнта психіатрії завершив свою репліку Лукаш, поки його руки тримали мене мертвою хваткою, не даючи мені жодної надії на порятунок.

— Я сказав відпусти!

І крізь картинку, яку позбавили різкості, я спробувала подивитися на того, хто мав би мене захистити, забрати з рук мерзотника, однак поки що цього не робив, а лише кричав. І я не могла зрозуміти чому? До мене ж було так близько... Якихось три-чотири кроки...

Напевно, тому що мерзотник ставив свої умови... Але в той момент я цього не розуміла. Наче й чула їхній діалог, але не усвідомлювала його сенс. Усі сили мого організму йшли на боротьбу за життя.

— Зробиш крок, і я стисну її горло ще дужче! Ти цього хочеш?

— Ти гнида, Лука!

— А ти? Хто ти, Леонардо, й як ти погодився на таке життя? І заради чого? Заради цієї дівки?! Хіба вона цього варта? Хіба вона варта того, щоб ти відмовився від брата?

— Про кого ти говориш? Як я міг відмовитись від того, хто вже відмовився від мене? — кричав здалля мій сталкер, який за моїми відчуттями так і не зміг наблизитися до мене...

Чи таки спробував?

Не знаю.

Пам'ятаю тільки, що він кричав щось ще й згодом, але... Холод прикраси на моїй шиї був сильнішим за звуки. І серце боліло так інтенсивно, що ніщо інше не могло затьмарити, перевершити цей біль. І зрештою, мене поглинув морок, який порушив лиш декілька разів звук пострілу...

І в момент усвідомлення цих подій залишалося тільки молитися, щоб у результаті пораненою була не я... І не мій сталкернутий безхатько...

Втім, хіба ж мені міг хтось у цю мить щось пояснити? Поки я волала не своїм голосом, вся паралізована від страху? А серце знову згадало, що потерпало від болю й вкотре стиснулося так сильно, що мені зробилося не просто неприємно, а нестерпно!

І лише щось прохолодне, що кольнуло мене у руку комариком, заспокоїло та здалося в рази приємнішим.

— Це точно має допомогти?... Богине... благаю, — біля моєї скроні шепотіли вуста того, хто стежив за мною, як виявилося, навіть у кімнаті, де я спала та переодягалася...

А далі ще раз морок. От тільки цього разу вже без сновидінь.

Морок, завдовжки у цілих дві секунди! Як мені здалося...

Та насправді, це не могло тривати дві секунди. Це я зрозуміла, коли прокинулася у зовсім незнайомій мені кімнаті, на зовсім чужому, хоч і збіса комфортному, ліжку. Єдине, що було знайомим — це ті самі очі, погляд яких був у сотню разів глибшим за Маріанську впадину.

— Афіно! — вигукнув і стрімко схопився на ноги сталкер, який сидів у кріслі неподалік.

А за мить він був біля мене. Ще за мить він узяв мою руку... А ще за мить — припав до моєї кінцівки вустами, мов спраглий до фляги з декількома краплинами води...

Звуки й слова застрягли в моїй гортані. Тіло тремтіло та було наче не моїм, але я не могла втямити від чого більше. Чи тому, що останнім часом я пережила не найкращі хвилини свого життя та отримала чималу дозу стресу? Чи, тому що чоловік, який останнім часом усе більше та більше заповнював собою мої дні, цілував мою руку так палко, так віддано, як я і мріяти не могла? Хоча мріяла я достатньо й про вельми щирі, сильні почуття.