Розділ 39. Поганець.

У те, що мене міг покохати безхатько, я ще могла повірити. І байдуже навіть, що безхатько був таким періодично дивним і нетиповим. Цілком реально, що такий індивідуум, який мало бачив у світі прекрасного, міг втратити голову від моєї краси. Але щоб мене могли покохати одночасно і мажор, і безхатько? У таке я не повірила.

Та й кому вірити? Якомусь поганцю? А саме таким для мене постав у ту дивну хвилину Лукаш. А як інакше? Якщо одна стороння мені людина могла якимось дивом дізнатися моє справжнє ім'я — то це ще могло бути винятком із правила. Але якщо вже друга стороння людина назвала мене моїм справжнім ім'ям — то це вже не дивно й не підозріло. Це страшно! А страшно буває лише з поганцями...

Страшно, бридко й душно...

Якоїсь миті на сходах під'їзду почулися жваві кроки. Було схоже на те, що хтось біг на верхні поверхи. І Лукаш, з яким я неочікувано усамітнилася, якось різко підскочив до дверей квартири, щоб зачинити їх зсередини.

На жаль, він встиг це зробити за мить до того, як у двері з протилежного боку щось гепнуло з нереальною силою.

— Афіно! — пролунав голос мого сталкера з-за дверей. — Афіно, ти там? Відгукнися! З тобою все добре?

Губи Лукаша зарухалися. Він пошепки вилаявся. І жестикулюючи рукою наказав мені мовчати.

Моє серце, яке підказувало й раніше, — сьогодні треба чекати біди, — раптом занило. Тепер воно вже не підказувало — воно кричало: "Афіно, ти в халепі!"

І цю тривогу підтвердив ніхто інший, а Лукаш.

— Іди у кімнату. Далі від дверей. І мовчи! — наказав він гнівним шепотом.

Та я, хоч і була чемною дівчинкою все життя, однак його не схотіла слухати.

— Я тут! — гучним відлунням розтанув мій крик у коридорі.

Тієї ж миті добрий і нібито закоханий у мене красунчик остаточно показав себе справжнього, блискавично змінившись на обличчі.

— Стерво. Ти ще про це пожалкуєш, — пронизав мене зловісний шепіт, а за секунду чоловічі руки штовхнули моє тіло з силою у бік моєї спальні, аби віддалити мене від передрпокою.

— Хто ти? Що тобі від мене треба?! — так, щоб мене було чути не лише у квартирі, запитала я, попри біль у серці, що ставав усе дедалі відчутнішим.

І чим сильніше болів мій головний м'яз, тим інтенсивніше ставали удари у двері квартири. Мій сталкер волав:

— Pezzo di merda*, тобі кінець! Тільки спробуй щось їй зробити!!!

— Ще мені розумник, — кинув Лукаш, гидливо скрививши свій рот і озирнувшись на двері.

Втім, не все було аж так погано. Насправді Лукаш не мав жодного контролю у цій ситуації, а тому його тіло видавало через різкі рухи підвищену знервованість.

Але мені було байдуже. Ця тривожність красунчика мене тішила, перекриваючи стискаючий біль у грудній клітині. І це ж додавало мені сил. Як і розуміння, що мій сталкер поруч, а отже він усе зробить задля моєї безпеки.

І я всміхнулася. Щиро та досить безтурботно. Яка б погана людина зі мною поруч не була б, а в підсумку все має бути добре. Все це мине й дуже скоро.

— Тобі весело, як я бачу, принцеско? — помітив Лукаш мій оптимістичний настрій.

— А тобі ні? Чи досі не відійшов від моєї відмови щодо вечері? — зняла я, зрештою, маску доброзичливості.

Чоловік навпроти зробив те саме. Й так вийшло, що ідеальний красунчик Лукаш кудись зник, а на його місці з'явився злобний гоблін.

— Зарано радієш. Думаєш, він такий хороший?

— Ні, не думаю. Він хороший лише для мене, а для таких, як ти, — поганий. Бо таких, як ти, він чавить одним рухом ноги!

— Невже? Такий страшний? Як сам Цербер? А ти, значить, приручила пса... Але ж пам'ятай, що він вуличний. У таких іноді буває сказ... А ще такі собаки ще ті збоченці, — гигикнув мерзотник.

— Сам ти збоченець! — вигукнула я, поки у мене потемніло в очах від гніву.

Втім сама я розуміла, що таке звинувачення майже безпідставне. Вже. Адже Лукаш мене більше не чіпав і тримався на відстані. Хто знає чому? Боявся, що я його стукну чимось у потилицю?

Втім, може це було так, бо я зовсім не цікавила його як жінка? Може він не за мною прийшов. Може він злодій!

За ті хуткі секунди, поки за дверима ревів і намагався вибити двері мій сталкер, очі чоловіка у дорогому костюмі допитливо вивчали кімнату. Здавалося, що таким чином він щось шукав. Щось дорогоцінне, що можна вкрасти? Або ж щось, що допоможе йому врятуватись від мого захисника...

Втім, у своїх спостереженнях я помилилася. Мені без натяків дали це швидко зрозуміти.

— Думаєш, я жартую? А от і ні. Цей твій... псих, він... Він стежив за тобою. Ти це знала?

— Та наче... так... Так, я знала, що мій сталкер стежить за мною. Не стежив би, якби сталкером не був.

— Сталкер... — розсмішило слово фальшивого красунчика в костюмі. — Та ні, він натуральний збочинець. І камерами он нашпигував тут усе... Чи це ти? Любиш знімати домашнє відео?

— Що?! — стрепенулася я.

— У тебе камера спостереження тут. Чи ти не знала? — вимовив впевнено лиходій, відчувши свій тріумф, та ставши на навшпиньки потягнувся до однієї із навісних полиць на стіні.