Розділ 37. Шия.

_Лупо_

— Вона твоя. Вся і повністю. Думками й...

— Замовкни, — безжально обірвав я хлопця, що всівся біля мене на лавці, але навіть голови своєї не повернув у мій бік. Як і я у його.

— Хочеш сказати, що мені не варто лізти у ваші стосунки? Це дарма. Я її запитав, а вона...

— Сказав же: хавало закрий! Ти ж Німий, а не Балакучий, — не сподобалася мені й наступна репліка рудого молодика з широкими плечима. Але помітно вужчими, ніж у мене.

Звісно. Хто ж ще міг похвалитися такими плечима, як у мене? Правильно — ніхто. Я у цьому світі найширокоплечий, я у цьому світі найсильніший.

Щоправда, не найхитріший брехун і не найкрутіший актор. Як показала практика.

Або ж просто я не на ту натрапив. І програв. Як і серце моє програло, без мого дозволу скочивши в її руки...

— Що там чути? Нікого підозрілого? — зненацька до нашого мовчазного дуету доєднався, підійшовши ззаду та спершись на спинку лави, Стерв'ятник.

Або, як його почали останні дні називати поза очі хлопці, Герой-Коханець.

А як інакше, коли він усім заборонив бодай намагатися заговорити з подругою моєї Богині, але сам собі цього не заборонив? Звісно, на того, хто заборони роздає, вони не розповсюджуються.

— Гей, Німий, ти чого мовчиш? Доповідай, — штурхнув Стерв'ятник руданя своєю важкою рукою.

— Я ж Німий. Як я можу говорити? До того ж, мені наказали мовчати.

— Хто посмів?

— Він, — тикнув на мене своїм рівним пальцем рудий бандит. Неначе провокуючи мене, щоб я викривив йому той бісів палець.

— Лупо, що вже сталося? Що не поділили?.. Чи кого?

— Еміль... — грізно поглянув я на Стерв'ятника, покликавши його за іменем, а не прізвиськом.

Той підняв руки вгору, демонструючи, що згоден підкоритися мені й більше не буде жартувати. Натомість, заговорив уже зовсім про інше:

— Так а що щодо справи? Хтось ще пам'ятає, навіщо всі ми тут одного разу зібралися?

— Так, босе. Бачив сьогодні одного Левіафана, — відгукнувся першим на вимогу Німий.

— Де бачив? Він точно був один?

— Біля "Єви" звісно, — назвав рудань магазин, в якому працювала Богиня й моє тіло напружилося так, що жоден м'яза не залишилася у стані спокою. — Щодо того, чи один... Ось запис із відеокамер. Ви здивуєтесь, коли побачите декого біля нього.

— Заінтригував, — стисло висловився Стерв'ятник, отримавши із рук нашої людини відеозапис на флешці.

— А якщо без інтриг? Що там? — знову ж таки, навіть не дивлячись у бік рудого товариша, поцікавився я.

— Не "що", а "хто"... Аспід.

— От падло. Я так і знав! — вигукнув я емоційніше, ніж планував. І цим привернув увагу парочки та ще двох панянок, які гуляли парком неподалік.

Стерв'ятник почав поводити себе неадекватно. Спершу зробив відрижку, потім харкнув із усієї сили, що мав. Словом, відволікав увагу оточуючих, як міг.

А потім сів біля мене, на краєчку лави, посунувши своєю багатокілограмовою тушкою мою. Та й обійняв. Чи намагався задушити? Біс його допетрай!

— Ти обіцяв тримати себе в руках, Вовченя, — просичав мені на вухо той, хто теж вдавав безхатька, як і я. Щоправда, безхатька п'яного. Адже не просто так від нього тягнуло тижневим перегаром.

— Жесть! Ото бидло. Хай бог милує, — вдав Німий, що йому неприємна наша присутність задля прикриття, і встав із лави, щоб піти від нас. Це означало, що передача інформації завершилася й можна було повертатися до своїх поточних справ.

От тільки дехто мене наполегливо не хотів відпускати. У прямому сенсі цього слова:

— Лупо, обіцяй, що не накоїш лиха. Згоден, що Аспід гнида, якщо це він здав наших і переметнувся до ворогів, але...

— "Але" що? Бути милостивим і замість того, щоб відразу його прикінчити, продовжити його життя ще на три...

— Лупо! — обірвав мене Стерв'ятник, він же Еміль. І дав мені свободу. Але свободу лише фізичну й тут і зараз, а не свободу дій апріорі.

— Ок. Намагатимусь не шукати його цієї ж хвилини. Але якщо він мені першим трапиться на очі... — закипів у мені гнів. — Це через нього вона ледь не постраждала! А ти ще й вірив йому... Пригрів зміюку на грудях!

— Винен, Лупо, винен. І відповідатиму за це перед Зевсом. Але...

— Ніяких більше "Але". Все. Досить. З мене так точно. Ти помилився, але все вирішувати довелося мені. То хто тут Батько? Хто має керувати парадом?

— Добре. Роби, як знаєш. Даю добро.

— Ще й благословляєш, може? Так? Батя, так? — нахабно намагався я вивести з себе того, хто хотів вчити мене життю, але в кого це не вийшло робити.

— Так, все — ти вільний. Сказав же: роби, як знаєш. Хоч на голові ходи, хоч голову втрачай. Тільки її бережи. І не став під загрозу операцію. Не кажи їй нічого, бо ще чого ускладнення будуть якісь. Не повірить тобі. Або комусь розкаже зайве.

— Звичайно. Знаю, — наостанок сказав я Стерв'ятнику та й залишив його валятися на лавці. А він розлігся на ній, наче так і треба. Теж мені, актор театру, що горів, горів, але так і не згорів!