Розділ 36. Банани й буряки.

— Зачекай, Алінчик! Здається, я забула на роботі свої навушники. Зараз перевірю точно, — зупинилася різко Інеса та присіла на лавку, поки ми йшли через сквер. А за мить уже вигукнула, зітхнувши: — Так. Таки забула. Доведеться повернутися.

Я нічого не відповіла. А навіщо? Я знала, що насправді все це був лише нахабний фарс. Ми обидві знали, що за нами спостерігала група безхатьків. І як би це не здавалося дивним, але моїй подрузі сподобався один із них, а тому вона не втрачала можливості зайвий раз перед ним продефілювати.

Не те, щоб моя подруга раптово збожеволіла — ні. Просто нарешті ситуація з моїм сталкером-безхатьком стала зрозумілішою, бо ми, хоч досі й не знали достеменно, але вже більше впевнилися, що чоловік насправді вів зовсім інший стиль життя та мав інший статус у суспільстві.

Після тої вечері, на яку ми його запросили, минуло лише кілька днів. Я постригла свого прихильника тоді не надто акуратно, але вже наступного ранку чоловіче волосся було в порядку. Наче після салону. В ідеальному стані! І хоч він дотепер стверджував, що це його достригли робітники соціальної служби, які іноді підгодовують нужденних, але все ж ми йому не вірили. Занадто солодко він співав.

Ба більше! Інеса чомусь була переконана, що й усі інші безхатьки поруч із ним були зовсім не безхатьками. Через це обрала собі улюбленця й пускала йому при можливості бісики.

Як от зараз!

А той зачуханий волоцюга був зовсім і не проти.

— Сеньйорита, ви така белла! — крикнув високий товариш мого залицяльника.

— Ви помиляєтесь. Я не Белла! Мене звати Інеса, — нібито соромлячись, защебетала білявка.

— Bella* італійською означає красуня. Але то ви не зважайте! То я на вас так задивився, так замилувався, що через вашу небесну красу забув рідну мову та й іноземною заговорив.

— Або ж від декого нахапався цікавих слів, — прошепотіла я тихенько, щоб мене почула лише Інеса. Але дівчина була так захоплена фліртом, що навіть не думала слухати мене.

— Занадто гарно співаєте, шановний! Але це настільки примітивно! Такі компліменти минуле сторіччя! Краще запитайте свого друга. Він знає, як привернути увагу жінки.

— І як же?

— Для початку станьте моїм сталкером! — сміючись, голосно перемовлялася з чоловіком у дранті моя подружка та отримувала від цього насолоду.

Однак через це вона зовсім не помітила, як нам назустріч ішов керуючий магазину, в якому ми працювали: Станіслав Андрійович.

Це був ще досить молодий, неодружений чоловік, який повсякчас любив загравати зі своїми підлеглими. Зокрема дівчатами, як не дивно. Багато уваги від нього, похвали й компліментів перепадало й нам із Інесою. Вмів він сказати гарні слова не гірше безхатьків!

А ще пожуртувати любив. Як же без цього?

— Інесо, моя мила, сказали б мені, що вам не вистачає чоловічої уваги — я б виправив це. Навіщо ж отих нечупар залучати? — не оминув нас чоловік.

— Ой, Станіславе... Андрійовичу, — миттєво стали багряними щічки білявки. — Та то я... Та це...

— Це у неї гормони грають. Настільки давно чоловіка не мала, що задивляється на кожного.

Наш керівник засміявся. Ця сцена його помітно розвеселила. Він навіть забув, що йшов до свого автомобіля та закрокував із нами назад до нашого магазину.

— Ох дівчатка, такі дівчатка. Хіба ж можна задивлятися на таких? 

— Ой, та всі ви чоловіки однакові. Що бізнесмен, що безхатько. Тільки говорити вмієте красиво. А як до діла, то: "Пробач, але сьогодні не можу", — досить швидко перемкнула Інеса свої чари з бродяг на нашого керівника.

— Не всі чоловіки однакові. От я такого ніколи не говорив жодній дівчині, — запротестував Станіслав Андрійович, виструнувшись у всі свої метр і вісімдесят сантиметрів.

— Та казали, казали! У минулому місяці. Коли жартували, що премію дасте.

— Інесо, то вам наснилося. Таким я не жартую.

— І як доведете?

— Прямо зараз піду й видам вам по премії, — досить твердо промовив світловолосий чоловік і, під акомпанемент нашого дружнього з Інесою сміху, рішуче рушив у бік магазину.

Наш колега Богдан, повз якого Станіслав Андрійович майже пробіг, захитав головою, з докіром дивлячись тому у слід.

— Це підкуп, начальник! Відверта корупція. Не дайте себе ошукати оцими двома вертихвістками! — крикнув Бодя керівнику, з яким був у досить навіть дружніх, на диво, взаєминах.

— Богдане, як ти можеш таке наговорювати на цих янголят? — дав задню й затримався коло охоронця Станіслав Андрійович.

Коло чоловіків зупинилися й ми з Інесою. Остання звісно ж не стала мовчати й теж пожартувала:

— То він натякає, що теж хоче премію.

Натомість рудоволосий Богдан хмикнув:

— А це вже наклеп! Алін, я ж бачив, що в тебе є скотч, ти мені його вчора давала. Так чому ти досі не заклеїла своїй коліжанці її балакучого ротика?

Жарт підлеглого сподобався й іншому представникові чоловічої статі, який був із нами тієї миті поруч:

— Підтримую! Може б тоді вона менше говорила б із якимись голодранцями, а більше звертала увагу на справді гідних чоловіків.