Розділ 33. Божевільний.

Ніжитися у пінці було супер. Не хотілося покидати цю ванну. Ще й вода ніяк не холоднішала чомусь...

Мабуть, тому так було, бо уява малювала картину за картиною, як Афіна заскочує знову до ванної кімнати, стрибає до мене у пінку, й ми втрачаємо разом здоровий ґлузд...

Та цього не було. Не цього разу! Поки що це був лише витвір моєї одержимої уяви.

Втім, може, не зовсім? Богиня роздивлялася мене з неприхованим інтересом, наче...

Невже так швидко закохалася?!?

...Або просто довгий час не бачила чоловічих... м'язів...

Але щодо того, що вона загорілася деяким нескромним бажанням, я ладен посперечатися! Присягаюся, я бачив, як її очі темнішали з кожною секундою.

Та в цьому й проблема тепер...

Трясця! От чому це сталося? Чому її рожеві щічки й цей неочікувано хтивий погляд зробили мене божевільним? У всіх сенсах, чесне бандитське! Навіть припинив тямити, що кажу й що роблю. Спонтанне бажання бентежити Богиню й провокувати її затьмарило розум.

Насправді, саме ця моя поведінка й стала головною причиною, чому мені не кортіло після цього потрапляти Афіні на очі й покидати ванну кімнату. Бо навряд чи я зможу розбачити ту короткочасну хіть у зелених очах, які так подобаються мені, та знову стати адекватним.

Та якби ж можна було залишитися тут вічність...

— Гей, ти там живий? Не втопився? — гукнув несподівано дівочий голос через двері, і я впізнав у ньому Інесу.

— Ні, — подумки вилаявся я.

— То вилазь уже! Бо ми хвилюватися починаємо. Алінку он скоро інфаркт схопить. Якщо ще не схопив, — засміялася дівчина, а в моїй голові знову виникло, немов картинкою, обличчя Богині в момент споглядання мого тіла.

— Я скоро, — коротко вигукнув я і розізлився. Сам на себе.

Я ж прекрасно знав, що не можна піддаватися почуттям. Не зараз! Але нічого з собою вдіяти не міг. Усім своїм єством я бажав Богиню. Бажав в усіх сенсах зробити своєю. Назавжди!

Але для цього було зарано. Ще трохи варто було потримати себе в руках. Богиня поки що не мала дізнатися про мої бажання та про решту всього. Тож довелося сховати все за кам'яним, серйозним і вмитим обличчям.

...А ще за чистим, як і моє тіло, халатом, який мені люб'язно й своєчасно дали дівчата. І хоч спершу я не хотів так робити, але пам'ять нагадала, що дівчата щось говорили про бажання випрати мій одяг. Так я вирішив їх випередити й сам його виправ у ванній руками. Бо це такі дівки, що самі роздягнуть мене й полізуть у кишені й знайдуть там чек з магазину електроніки абощо. А мені достатньо й фіаско з трусами...

Тож, хочеш-не-хочеш, а я це зробив. І навіть наважився у такому образі вийти до них, але... не встиг. На всю квартиру пролунав дзвінок.

Дивне відчуття скувало моє тіло й розум. Дівчата що, ще когось запросили в гості? О десятій вечора?!

Я прислухався до звуків. Хтось пішов відчиняти двері. Потім почулися голоси... Серед яких був якийсь низький чоловічий і той, який я розпізнаю з тисячі, голос Богині.

Спершу слова чулися нечітко й невиразно, але якоїсь миті вони стали надто голосними. Стали криками! Прислухатися не було сенсу, бо навіть закривши вуха можна було почути сварку.

— ...Я нічого тобі не повинна!

— Ні! Ти зробиш так, як я хочу! Це не обговорюється!

— І не подумаю! Йди геть! Це навіть не моя квартира!

— Проганяєш? Ха! Дурепо, я в халепі. Я скоро піду на дно! Хочеш, щоб я й тебе потягнув? Так зроблю! Легко!

— Артем, ти останнє лайно! Твої проблеми — це твої проблеми! Яким місцем до них причетна я?

— Бо якби не ти, я б не вліз у борги!

— Невже? Не розповідай мені казки! Ми обоє знаємо, що ти сам себе загнав у скруту! Своєю брехнею й азартом!

— Брехня — це твоя фішка, стерво!

Зрештою, я не втримався. Кулаки самі вдарили у двері ванної кімнати, ледь не вибивши їх. А наступним об'єктом, який постраждав від них, стало худе обличчя противного хлопця, якого я миттєво зненавидів через зневажливі слова у бік Афіни.

— Ще раз скажеш їй щось погане, й твої очі більше ніколи не подивляться на сонце! — закричав тепер і я, притиснувши його до стіни та за лічені секунди зробивши з його пики криваве місиво.

За моєю спиною тим часом почулися численні ойкання та оклики.

— Веніаміне! — якоїсь миті донісся до моїх вух дитячий голос і змусив мене приборкати свій гнів.

Я відпустив гада, який сповз по стіні вниз і озирнувся на глядачок, які в усі очі спостерігали за видовищем. Але лише одне обличчя та емоції на ньому мали для мене значення й могли вплинути на мене.

— Це він? Той, до кого ти їхала на побачення, але так і недоїхала? — зірвалося запитання з моїх вуст, коли я зчитав хвилювання Афіни з її губ, які тремтіли.

Чорнокоса дівчина тієї ж секунди стрепенулася й зробила кілька рефлекторних кроків мені назустріч.

— Ні. Ні! Це не він, — присягнулася вона.

— Це точно? — перепитав її, зовсім не жартуючи.