Розділ 32. Вежа.

— Як водичка? — зазирнула я до ванної кімнати у той момент, коли бородань перевіряв її рукою на температуру. Чи на прозорість? Хтозна.

— Ще тепленька. Навіть дуже.

— Котик старався, — хіхікнула я.

— Я бачу. Скільки газиків напустив, утворивши купу пінки, — на диво підтримав мій жарт безхатько.

А може й не безхатько... Щось після останньої розмови з Інесою мені більше не кортіло так його кликати. Зате дуже хотілося, аби цей чоловік дійсно виявився непростим. Бо залицяльник-бандит краще за залицяльника-безхатька.

Втім, це не точно. Ще невідомо, за які гріхи життя його викинуло на узбіччя до смітників...

— Так а чого ти ще не у ванній? Чому не роздягаєшся? Незвично купатися у гарячій воді з пінкою? — запитала я зрештою у гостя, палаючи бажанням пришвидшити події. Всі. Невідомість дратувала й дражнила своїми загадками.

Бородань почухав свого носа. Та роздягатися не поспішав.

— Звісно. Мені лише джакузі подавай... А ще я сумніваюся, що влізу у ваш тазик, — гуморив і собі широкоплечий чоловік. 

— Та влізеш. А якщо й ні, то я туди тебе сама запхну. Чи я дарма вилила пів пляшки пінки для ванни? Я ж старалася. То що, допомогти? — проявила я рішучість і показово закотила рукави свого домашнього худі.

Він хмикнув, опустивши очі. Й здається мені, в його голові промайнули дещо грішні думки.

А може, то лише мені хотілося, щоб так було?

— Якось сам упораюся. Дякую за гостинність, — ввічливо промовив велет і цими словами ніби попросив мене залишити його на самоті.

— Гаразд. Ось рушник і халат. Сподіваюся, підійде за розміром. Користуйся, — вказала я на речі, які принесла йому, та зачинила за собою двері, вийшовши у коридор. От тільки щось не дозволило мені відпустити ручку дверей. Пальці неначе примерзли до неї.

Декілька хвилин я так і стояла непорушно, тримаючись за двері ванної кімнати. Зате всередині мого єства коїлося жахіття. Хаос у думках посилював хаос емоцій. І ця вакханалія з кожною секундою змінювала мене. Крок за кроком штовхала до ірраціональних вчинків. Адже так кортіло розколоти його, як фісташку, й дізнатися всю правду, без прикрас.

У голову почали лізти дурні думки. А що, як знову вдертися до нього? Зі словами: "Я тобі покажу, як користуватися чим і де гель який стоїть і який шампунь можна взяти".

Зрештою, душевний безлад переміг мене. Розум вимкнувся і я стрімко смикнула двері, знову побачивши нашого гостя.

Цього разу у всій красі... Якої я неочікувала побачити.

Та й закам'яніла, побачивши, якими рельєфними були  чоловічі плечі й якою могутньою здавалася спина, яка майже завжди ховалася за безформними й брудними оверсайзами.

Безсумнівно, це тіло могло підняти будь-яку штангу. А отже, здогадки Інеси могли бути цілком реальними. Бо чи міг натренувати до такої форми своє тіло справжній безхатько? Навряд. Навіть якби підіймав замість штанги сміттєві баки...

Проте у мить цих випадкових милувань мені зовсім не думалось про те, хто переді мною стоїть. Чи то реальний безхатько, чи хтось, хто його вдає. Мої хвилювання викликали численні синці на дужому тілі. Місцями сіро-буро-малинові, місцями фіолетово-сині.

— Це... Це через мене? — сплела я свій погляд із поглядом побитого чоловіка.

Виявляється, попри всі свої здібності й уміння, цей супергерой теж вразливий, як і будь-яка звичайна людина.

— Дрібниці, — кинув він і нарешті до кінця зняв ту кляту кофту, продемонструвавши моїм очам ще й красу свого торсу.

Прокляття! А я й подумати не могла, який у мене сексуальний сталкер. Бо навіть у такому не надто ідеальному стані він беззаперечно підвищував мою температуру тіла й швидкість серцебиття. І хаос у мені розширював всі можливі межі.

— Здається, там ще залишились пельмені, — раптом привернув мою увагу красень із нечепурною бородою.

— Що? — повернула я собі здатність адекватно мислити. — Ти хочеш ще їсти? Покупаєшся і...

— Ні, — обірвав мою думку велет. — Не я. Це ти, здається, хочеш їсти. Он який погляд голодний.

До мене не одразу дійшов сенс почутих слів. Тому гравливий усміх бороданя деякий час був незрозумілим. Але все ж мить розуміння настала... І мені закортіло провалитися крізь кахель під ногами й землю. Моментально запалали щоки.

Боже, як же соромно!

— Я... Це... Кхм, — закашлялася я та відсмикнула свої очі подалі від чоловічого тіла.

От тільки ці очі стали нібито неконтрольованими й все одно імпульсивно плигали на бездогані кубики преса. Й нічого з цим вдіяти я не змогла. Це виявилось сильніше мене.

— Та дивися. Мені не шкода. Не соромся. Я ж не соромлюся, почуваючись тут, як удома, — вимовив самовпевнені слова "Веніамін".

І несподівано мій погляд, який утікав від ганьби, упав на широку гумку трусів під звабливим торсом, які визирали з-під штанів. Бо куди ж іще він міг ще упасти такої бентежної хвилини? І напис на них чомусь додав мені впевненності. Хоча розум досі не увімкнувся.

Та може це було й накраще.

— А чи не занадто пихато й самозакохано, як для безхатька? Ще й... Кляйн? Серйозно? Не Клян і не Клон, не Пляйн. А саме Кляйн... — посилилось моє бажання швидше притиснути цю людину до стінки й випитати всю правду.