Розділ 31. Кофта.

— Інесо, а й справді, з якого дива така доброта? — прошепотіла я тихо, зловивши подругу в коридорі, поки наш любий гість знову почав корчити з себе цнотливу панянку й запевнив, що постригтися він може якось і сам.

— Алінко, не хочу тебе лякати, але... Цей чоловік зовсім не той, за кого себе видає, — майже одними губами промовила мені у вухо білявка.

Я осмілилась пустити легкий смішок зі своїх вуст і скептично зазирнула в очі подруги.

— Думаєш? Які неочікувані висновки.

По очах Інеси стало помітно, що вона зрозуміла мій сарказм, адже й дурню було зрозуміло, що цей безхатько унікальний експонат. Такі на смітниках майже не водяться. Однак дівчина, яка завжди вміла виділитися своєю допитливістю й гострим язиком, залишилася серйозною.

— Алінко, я маю тобі зізнатися у дечому. Знаєш, коли цей... Веніамін сьогодні переступив наш поріг, я спіймала якесь дежавю. Ніби щось було у ньому таке, що я вже бачила. Втім, я довго не могла втямити, чому мені так здалося.

— Ну звісно. Ти ж бачила цього нещасного до сьогодні. Чи ти теж заразилася амнезією? — вирячилася я на Інесу, як неандерталець на вогонь. Якась вона була цього вечора й справді дивна. Чи не захворіла часом?

— Та ні! Річ не в тім! — на мить забула подружка про шепіт. Але знову перейшла на нього, щоб не привернути увагу нашого гостя: — Лише зараз мені все стало зрозуміло. Його кофта!

— Кофта? — перепитала я, але так нічого й не збагнула.

— Так. Мені його кофта дуже знайома. Я бачила її неодноразово й раніше. Уяви тільки собі!

— Нічого собі... — я вдала, що була вражена від її усвідомлення, але направду все більше схилялась до думки, що з Інесою точно коїлось дещо страшне. Напевно у неї пост-травматичний синдром на фоні подій, що сталися нещодавно.

Та дівчина й далі залишалася на своїй хвилі. Ще й раділа від цього неабияк, усміхаючись на всі свої наявні зуби.

— І ось це найцікавіше. Знаєш чия ця кофта й де я її бачила останній раз? Тут має бути барабанний дріб. Парампампам!

— І? — одним звуком поцікавилася я, хоча зовсім не хотіла це робити.

Подумаєш! Навіщо мені знати щось про якусь кофту з дірками, яку підібрали на смітнику?

Втім, я помилилася. Інформація дійсно вийшла непередбачуваною.

— Це кофта мого колишнього! — хрипло вигукнула Інеса.

Мої очі тієї ж миті знайшли двері до кухні, де досі перебував наш гість, з легкого язика Інеси названий Веніаміном.

— Та не він мій колишній, заспокойся! Ніхто на твого милого волоцюженьку не зазіхає, — хіхікнула гумористка.

— Інесо, говори вже щось по-справжньому серйозно. Чи ми вік шепотітимемося у цьому коридорі? — зовсім трішечки урвався мій терпець.

— Окей. Словом... Це кофта мого колишнього. Ти його не знаєш. Ми зустрічалися з ним у минулому році... два тижні. Познайомилися у тренажерному залі, де й зависали часто. Він був дуже азартним і часто сперечався з усіма.

— Інеско, люба, а це точно стосується теми нашої розмови? — знаючи подругу, на всякий випадок уточнила я, бо якось не кортіло слухати пів години про якогось засранця із десятка її колишніх.

Язиката подруга зітхнула. Не дуже подобалось їй, коли її промови переривають.

— Стосується, Аліночко. Ще й як. Якщо хочеш стисло... Одного разу цей мій колишній програв саме цю кофту якомусь качку... Я тоді його не дуже запам'ятала, але зараз... Це був він. Веніамін! Він переміг його, спромігшись зробити удвічі більше підходів зі штангою. З дуже важкою штангою, на хвилиночку! Він тоді був іншим. Зачіска модна, а поведінка мажорна... І хтось сказав тоді моєму колишньому, який хотів відігратися, щоб той не зв'язувався з ним, бо він... бо він син мафіозі.

Останні слова, промовлені Інесою максимально тихо, змусили зупинити весь мій мислетворчий процес у голові. Я отетеріла настільки, що важко стало навіть дихати.

Інеса щось далі говорила. Щось про те, що варто бути обережними з ним чи що. Проте я її нібито не чула. Чи не хотіла чути?

У голові не вкладалося, що ця людина з вулиці могла бути якось пов'язана з криміналом. А втім, це могло пояснювати вміння безхатька битися й рятувати мене.

— Ти думаєш, він каже правду? Щодо того, що все забув? — коли настав час повертатися до гостя, поставила я запитання Інесі. Але відповіді на нього вона звісно не мала. Як і я.

І саме тієї хвилини у тісному коридорі з'явився він — той, котрий ставав усе дедалі загадковішим об'єктом для мене.

Я поглянула в його очі, наче вперше. Я хотіла розгледіти у них правду. Втім, вони нічого мені не сказали. Принаймні, нічого нового. Там було лише німе обожнювання й нічого зайвого. Лише моє власне відображення й нічого про нього самого...

— Дівчата... — окликнув нас чи то бандит у минулому, чи то... просто хтось схожий на бандита.

Він хотів щось сказати, але щойно утворився наш міцний зоровий контакт — слова застрягли в його горлі. Натомість втрутилася молода власниця квартири:

— То що? Стрижка чи купання? Що першим обрав? Годі думати, Веня, бо так і вода охолоне.

— Ви що ж, уже й ванну наповнили для мене?