Розділ 29. Із соусом смачніше!

— Що ти... Що ти хотів сказати? — ледь змусила я себе вимовити таке просте запитання.

Мої руки тремтіли, і я не могла знайти місце, де б вони заспокоїлися. Саме тому вирішила зайняти їх роботою та кинулася поливати горщики з квітами на підвіконні.

Та навіть така проста справа далася нелегко й замість того, щоб полити квітку, я полила підвіконня... Упс.

А тим часом позаду стояв привід мого занепокоєння... Щоправда, в іншому кінці кімнати. І він те й робив, що кахикав, неначе йому у горлі дерло й дерло. А ще шурхотів вмістом своїх кишень, в яких тримав руки.

У мене склалося враження, що то він навмисно таке робив. А насправді не знав, що й сказати. Та чи так це було? Самому лиш безхатькові було відомо. Як і те, чому він хотів поговорити зі мною тет-а-тет, але його не влаштувала розмова в коридорі й він так наполягав перейти до моєї спальні...

— Я... Якщо чесно... Якщо... — пробуркотів він собі під ніс нарешті щось більш-менш виразне.

— Кажи вже, — вимогливо сказала я, обернувшись до нього лицем, з надією, що це прискорить події і зменшить кількість моїх хвилювань і побоювань. Адже не щодня безхатько-сталкер хоче усамітнитись зі мною у моїй спальні!

— Я не вмію користуватись... отими штуками. Як їх. Що схожі на ножі.

У моїй голові заграла весела мелодія. Чудово! Ще не вчила я безхатьків їсти виделками.

Втім, я очікувала почути щось значно гірше, дивніше чи страхітливіше для мене, а тому... Все не так вже й погано.

— Нічого. Це не складно. Дивитимешся на мене й повторюватимеш за мною. А якщо щось піде не так, то ніхто на цьому не загострюватиме уваги. Тож твоя проблема не проблема, — виявила я люб'язність. – Це все, що ти хотів сказати?

Бородань кивнув, а мені відлягло від серця.

Подумаєш, виделки! Ха! А я собі вже накрутила! Думала, що волоцюга хотів перевірити на м'якість матрац, на якому я сплю. Чи зробити мені якийсь масаж своїми руками, які... Навіть не хотілося думати, де вони й що робили...

Хоча, певно, це дивні думки. У кого що болить? Когось хвилює столове приладдя, а когось збуджує велет в одязі, який не прали вже ціле століття... Ну дуже "сексуальний" об'єкт!

Ми повернулися до кухні, коли ще дівчата не встигли всістися за стіл. І трапеза розпочалася. І я від неї очікувала всього, але дещо передбачити таки ніяк не змогла.

Загалом вечір був спокійним. Наш гість підглядав за мною та досить швидко, як не дивно, навчився орудувати столовим приладдям. От тільки Інеса... Інеса, як завжди, вирішила прикрасити тиху вечерю своїми балачками.

— Як смачно! Може, комусь ще пельменів або сметанки? Ой, до речі, а чому це наш гість сметанки не бере? Зі сметанкою смачніше!

— Дякую. Та я відмовлюся, — ввічливо відказав бородань, поглянувши на пельмені у сметані в тарілці Інеси з якоюсь огидою.

— Чому це? Ви не знаєте, від чого відмовляєтесь! Без сметанки зовсім не те! — попри відмову, емоційно наполягала на своєму білявка.

— Тітонько, заспокойся! Що ти причепилася зі своєю сметаною? Може гостю більше з оцтом сподобається. Ти йому оцет запропонуй, — висловила свою думку Марійка, запихаючи за обидві щічки тісто з фаршем. 

Чоловік помітно напружився. Так сильно, що виделка в його руках почала потроху гнутися...

— Ні! Оцту теж не треба.

— Тоді, може, чорний перець, кетчуп, майонез? Хоча б щось, бо пельмені без нічого тож не смачно! Зараз я тебе переконаю, — все одно все робила по-своєму господиня, гостинність якої мене дещо насторожила.

Довелося втрутитися у розмову й мені:

— Інеско, ти б ще аджику чи соус унагі запропонувала! — засміялася я, а наш гість закахикав.

— Краще вже песто, — сказав він.

— А це хороша думка! — полізла до холодильника моя подруга, не звернувши уваги на знання цього гурмана. — От тільки ні аджики, ні унагі, ні песто немає... Зате є сирний соус! Із ним точно буде смачніше!

Бородань знову закахикав і таке, наче, вдавився... Інакше, чому тоді пельмень випав з його рота аж на середину столу? Він же виделкою не вмів користуватися, а не своїм язиком або ротом...

— Перепрошую! Мені не треба нічого!

— Та не соромтеся ви! Почувайтеся, як в себе вдома! — не слухала нікого Інеса, змушуючи мене червоніти за неї.

— Навряд чи я почуватимуся тут, як вдома.

— Чому це?

— Фрукти, знаєте, не ростуть у вас тут. Лимони там різні, груші, виноград, — повіяло сарказмом від безхатька.

— А, ой!... — нарешті схаменулася білявка, допетравши, що розмовляє з людиною, в якої немає дому. І хутко змінила тему розмови: — Між іншим, а як вас звати?

— Як хочете, так і звіть. Але тільки не треба оцього!.. — намагався зупинити Інесу чоловік, але дівчину вже ніщо не могло зупинити й вона щедро навалила сирного соусу в його тарілку. — Дякую.

— Смачного, Веніаміне! Я хочу вас називати Веніаміном. Можна? Підходить? — стало чомусь смішно Інесі.

— Можна, — відповів чоловік, щоб тільки ця дівка від нього відчепилася.